Таємна троянда

Коли він зійшов на вершину, вони зняли з нього хрест і почали копати яму, аби того хреста встановити, а жебраки тим часом з’юрмились довкола і гомоніли між собою.

— Перед смертю прошу я про останню милість, — каже Кумал.

— Ми вже не дамо тобі жодної відстрочки, — відказує абат.

— Я не прошу більше відстрочок, бо я видобував меча, і говорив правду, і жив згідно зі своїми уявленнями, і нині задоволений.

— То чи не хочеш ти висповідатись?

— Присягаюся сонцем і місяцем — ні, прошу лише дозволити мені з’їсти харч, який я маю в торбині. Хай би куди я мандрував, я завжди ношу з собою в торбі їжу, але не торкаюся її, поки мене не здолає голод. І ось я не їв уже два дні.

— Що ж, можеш поїсти, — дозволив абат і повернувся до ченців, аби допомогти їм копати яму.

Менестрель дістав з торби хлібину та кілька шматків холодної підсмаженої вудженини й поклав на землю.

— Я віддам десятину бідним, — каже він і відрізає десяту частину від хліба і м’яса. — Хто з вас найбідніший?

І у відповідь зчинився страшенний ґвалт, бо жебраки почали навперебій розповідати йому історії своїх бід і злиднів, і їхні жовті обличчя виринали одне поперед одним, ніби хвилі Ґара-Лоху[26], коли під час повені прибуває вода з боліт.

Він трохи послухав їх, а тоді й каже:

— Найбідніший — я сам, бо мандрував пустельною дорóгою та берегом моря, і вічно мені докучала подерта строката куртка на плечах та діряві гостроносі черевики на ногах, бо в серці моєму височіє пишне місто в розкішних шатах. І було мені ще самотніше на дорогах і над морем, бо чув я в серці своєму шелестіння розшитого трояндами подолу сукні тієї, що ніжніша за Енґуса Ніжносердого, і сміється прекрасніше, ніж Конан Лисий, і мудріша мудрістю сліз за Дейрдре Білогруду, і чарівніша, ніж перший проблиск світанку для тих, хто заблукав у темряві. Тому присуджую цю десятину собі самому, але оскільки я вже покінчив з усіма земними справами, то віддаю її вам.

Тож він жбурнув хлібину та шматки вудженини в юрбу жебраків, а ті кинулись битися, без угаву репетуючи, і не втихомирились, поки не з’їли все до крихти. А ченці тим часом прибили менестреля цвяхами до хреста і застромили хрест у яму, а ту яму засúпали землею, а землю розрівняли і добре втоптали. Та й пішли собі геть, а жебраки очей не зводили з хреста, сидячи круг нього. Коли ж сонце почало сідати, вони також повставали і зібралися йти, бо повіяло прохолодою. Але не встигли далеко відійти, як вовки, що показались були на узліссі, підійшли ближче, а птахи закружляли все нижче й нижче.