Там, за межею...
- Автор: Косовська Аліна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Інтерпрес ЛТД
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Там, за межею...». Краткое содержание книги:
Не забутими лишились i люди з Донбасу, можливо тому, що я сама — мешканка мiста Авдiївка, що неподалiк тимчасово окупованого Донецька. Мiсцевi бувають рiзнi, але трапляютьс i патрiоти. Один з героїв повiстi на псевдо Турист — втiлення саме цього образу.
Звiсно, є на вiйнi i дiвчата. Обравши бойову посаду та переживши численнi прояви дискримiнацiї вiдносно жiнок в силових структурах, я описала образ Афiни, що чимось дуже нагадує мене саму.
Один з перших маршрутів новоствореного загону пролягав через позиції Правого Сектору. Степан не знав нікого з того підрозділу, тому попросив одного з бійців показати стежину через мінне поле. Молодий доброволець, що саме возився біля розібраного безпілотника з невеличким блокнотом, з радістю погодився. Накривши свою апаратуру маскувальною сіткою, він швидко накинув на плечі розгрузку і кивнув:
— Ходімо.
— Як тебе звати хоч? — перепитав Степан.
— Рома... Роман Грачов, — виправився той, чомусь подумавши, що командир носить високе армійське звання.
— Та ми теж добровольці, чого ви! — підморгнула Афіна, виповзаючи на край окопу.
Але довго говорити про це часу не було, і розвідники швидко рушили вперед. Роман ішов першим, завбачливо зупиняючись біля кожної розтяжки.
Коли врешті пройшли зловісне поле, Степан втомлено присів під високим очеретом.
— Ну що, хлопці, перекур? — підморгнув бійцям, що безшумно підтягувались услід за ним.
Вони посідали на м'яку траву. Треба сказати, найцікавіші розмови між розвідниками велись пошепки саме під час таких зупинок. Чомусь у ста метрах від добре укріпленого і до зубів озброєного ворога згадувалось і таке далеке мирне життя, ніби воно було кілька десятиліть тому, а не позаминулого року, і кохані дружини, які досі наївно вірили, що група проходить бойове злагодження десь під Харковом, а значить — нема жодних підстав для хвилювання. А коли з групою виходив хтось незнайомий, вся увага розвідників зверталась на нього.
— А звідки ти родом? — розпочав розмову з Грачовим Дмитрик.
— Ви будете сміятись, — трохи ворухнув бородою той, ховаючи за щетиною іронічну посмішку. — Ото звідти, — махнув рукою на схід.
— З Донецька?
— Далі бери. Москва, — вже посміхався в усі тридцять два Рома.
— Ого! А як до нас потрапив?
— Довга історія...
Дмитрик вже вмостився зручніше і приготувався слухати, як Степан скомандував:
— Закінчуйте розмови, хлопці. Рушаймо далі...
Під вечір розвідники повернулись на позицію з п'ятьма трофейними автоматами. Уникаючи заздрісних поглядів хлопців з Правого Сектору, вони закинули зброю в машину і присіли відпочити біля столу. За смачною вечерею ніхто і не помітив, як Афіна з Романом Грачовим спустилися в бліндаж, аби побалакати подалі від сторонніх очей. Лише Степан хитро підморгнув дівчині вслід — він то знав, що вона краще за перемурзаних юнаків уміє знаходити підхід до потрібних людей. Інші про це також здогадувались, тому ніхто не здивувався, коли через тиждень у двері штаб-квартири постукав той самий солдат Грачов.
* * * * *
У перервах між бойовими виїздами бійці групи намагалися створити собі надійний тил. Для цього потрібно було доволі багато — наводити контакти з місцевими силовими структурами, шукати приміщення під базу, організовувати волонтерську допомогу. Хтось одразу взяв на себе декілька обов'язків, хтось чекав, поки Степан сам призначить його відповідальним за що-небудь.
Роман Грачов, якого бійці між собою прозвали просто — Грач, одразу захопився ідеєю здобути групі який-небудь офіційний статус. Поки Степан ламав голову, як уникнути необхідності заводити штабного щурика, який цілими днями розгрібатиме необхідні папери, Грач щоранку брав свого блокнота і кудись зникав. Через кілька тижнів повернувся раніше, ніж звичайно, тримаючи в руках охайний стосик паперів. По його обличчю неважко було здогадатися, що наступна геніальна ідея таки втілилась у життя.
— Тепер у нас є офіційний благодійний фонд, — радісно заявив Роман.
— То й що? — пробурмотів Адольф, який був твердо переконаний, що порядні партизани мають уникати будь-яких офіційних статусів.
— По-перше, я вже домовився про регулярне фінансування від трьох інших фондів, які раніше відмовлялися нам допомагати через відсутність деяких паперів. По-друге, фонд може формально орендувати собі приміщення, яке насправді буде нашою базою, — захоплено розповідав Грач, перекладаючи папери, увінчані десятками підписів і печаток.
Він ще з півгодини пояснював деталі свого геніального плану, настільки заплутаного, що жодна цивільна «паперова душа» не змогла б у них розібратись. Тому Степан вирішив, що Грачов у вільний від війни час займатиметься саме цим, та й сам Роман був не проти.