Там, за межею...
- Автор: Косовська Аліна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Інтерпрес ЛТД
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Там, за межею...». Краткое содержание книги:
Не забутими лишились i люди з Донбасу, можливо тому, що я сама — мешканка мiста Авдiївка, що неподалiк тимчасово окупованого Донецька. Мiсцевi бувають рiзнi, але трапляютьс i патрiоти. Один з героїв повiстi на псевдо Турист — втiлення саме цього образу.
Звiсно, є на вiйнi i дiвчата. Обравши бойову посаду та переживши численнi прояви дискримiнацiї вiдносно жiнок в силових структурах, я описала образ Афiни, що чимось дуже нагадує мене саму.
Не пройшло і півгодини, як за будинком почувся шерех. З чорного ходу до хати швидко прошмигнули двоє молодиків, одягнених в такі самі спортивні костюми, як і власник обійстя. Скупо привітавшись, вони розсілися на кухні та взялись за горілку. Згодом відчинили вікно, і до Афіни стали долітати уривки фраз. Схоже, чоловіки навіть не підозрювали, що хтось може стежити за ними з кущів біля воріт.
— ...У мене є два ящики. Ну, за пару сотень віддам...
— ...Ні, оптика мені самому знадобиться...
—...Та вони ж покидали все, от я і збираю...
— ...Решта там, на горищі...
Нескладно було здогадатись, про що йшла мова. Лишилось лише побачити, де господар ховає те, що збирається віддати "за пару сотень", і навідатись у гості з побратимами наступного дня. Осушивши три пляшки, чоловіки вийшли надвір і, блимаючи яскравими ліхтариками, рушили до вуликів. "Хто б сумнівався," — пробурмотіла Афіна.
За спиною почувся шелест. Темна постать з ножем у руці тихо підкрадалася ззаду. Його погляд був прикутий до вуликів, про існування дівчини в маскхалаті він, схоже, не здогадувався. Відступати було пізно, тому дівчина міцно стиснула гранату в руці, все ж сподіваючись, що волонтерський маскхалат, "сплетений з любов'ю", як було написано на посилці, на цей раз не підведе. Постать вибрала зручну позицію і замахнулась ножем. "Ну, і що ти один зробиш?" — іронічно подумала Афіна, абсолютно не підозрюючи, хто знаходиться поруч з нею, але чомусь відчуваючи, що наразі темна фігура може більше їй допомогти, аніж завадити.
— Кхє-кхє, — тихо промовила вона, знімаючи волохатого капюшона.
— А? Хто тут? — шпигун, сполохано озирнувшись, присів.
— Т-с-с, свої, — прошепотіла розвідниця, намагаючись здогадатись, хто для цього хлопця свій, а хто — ворог.
— Партизанка, чи що?..
Промінь ліхтарика випадково ковзнув по обличчю парубка. Афіна здивовано присіла, впізнавши знайомі риси.
* * * * *
Кинувши непритомних чоловіків у чорних костюмах біля порожніх вуликів, Афіна з Дмитриком схопили знайдені в хаті зброю та боєприпаси і рушили до дороги, де в призначеному місці їх чекав Степан на камуфльованому джипі. Діма з позивним "Малий" згадав Афіну одразу — близько року тому дівчина з колегами працювала разом з їхнім підрозділом на околицях Донецька. Сам Малий уже звільнився з армії і тепер шукав собі пригод, бо вдома в Запорізькій області було надто нудно. Афіна запропонувала йому долучитись до Степанового загону, і той з радістю погодився.
Вже через годину Афіна сиділа в кухні штаб-квартири і слухала Малого, який, допиваючи другу чашку гарячого чаю, захоплено розповідав свої наполеонівські плани. Молодого хлопчину, якби не військова форма, можна було б сприйняти за учня-старшокласника. В свої 23 він встиг побачити найстрашніші картини війни, але це зовсім не вплинуло на характер. В усякому разі, так здавалось всім, хто його знав. Ніхто не бачив, як іноді вночі він підхоплювався в холодному поту і шукав зброю біля ліжка в мирному місті. Мало хто знав, що його очі, в яких завжди світилась весела іскорка, бачили смерті та руїни.
Вона це розуміла. Хоча сама, приїжджаючи з війни, знімала камуфляж і намагалась здаватися звичайною дівчиною. Не виходило. Страшний рубець лишила в житті ця війна. В чоловічому колективі вона почувала себе «своїм пацаном», проте серед цивільних дівчат була, наче біла ворона. Півтора роки тому вона відклала до кращих часів таку мирну професію — дизайнера інтер'єру, і взяла до рук зброю. Йшов третій рік війни, і вона чудово розуміла, що кращих часів найближчим часом чекати не варто. Тому просто намагалась жити сьогоденням.
Малий ще тоді трохи запав їй в душу, проте вона соромилась зізнатися собі в цьому, згадуючи сумний досвід минулих невдалих стосунків. Сильна і мужня, вона виконувала бойові завдання, про які деякі хлопці навіть говорити боялись. Але, повертаючись з них, їй теж хотілось відчути себе жінкою. Слабкою і беззахисною. Їй теж хотілося, щоб хтось обійняв за плечі, погладив по голові і прошепотів «все буде добре». Як у фільмах.
Стук вхідних дверей зненацька перервав її роздуми.
— Хлопці, готуйтеся завтра на виїзд. Маємо перше завдання, — радісно оголосив Степан, який саме їздив про щось домовлятися з військовими.