Після війни. Історія Європи від 1945 року

Дедалі мобільніші європейці тепер були знайомі одне з одним краще, ніж будь-коли. І вони могли подорожувати та спілкуватися на рівних умовах. Але деякі європейці залишалися відверто «рівнішими» за інших. Через дві з половиною сотні років після того, як Вольтер визначив межу між Європою, яка «знає», і Європою, яка «чекає, щоб про неї дізналися», ця розбіжність майже не втратила актуальності. Влада, процвітання й інститути скупчилися в далекому західному кутку континенту. Моральна географія Європи — Європа в головах європейців — складалася з осердя «справді» європейських держав (деякі зокрема Швеція, були доволі віддалені географічно), а їхні конституційні, правові та культурні цінності ставили за взірець для «менших» європейців, кандидатів у європейці, які прагнули, так би мовити, стати по-справжньому собою[610].

Тож від східних європейців очікувалося, що вони знатимуть про Захід. Однак коли знання рухалося у зворотному напрямку, це не завжди свідчило про дуже позитивне визнання. Справа була не тільки в тому, що вбогі східні та південні європейці їхали на північ і захід, щоб продавати свою працю чи своє тіло. Під кінець століття деякі східноєвропейські міста, вичерпавши свою принадливість як нововідкриті форпости втраченої Центральної Європи, почали позиціонувати себе в прибутковому нішевому ринку як дешеві місця відпочинку для масового туризму економ-класу із Заходу. Зокрема, Таллінн і Прага зажили сумнівної репутації як локації британських «холостяцьких вечірок» — недорогих турів вихідного дня для англійців, які шукали море алкоголю та дешевий секс.

Туристичні агенти й організатори подорожей, клієнти яких колись уподобали Блекпул або ж (зовсім нещодавно) Бенідорм, тепер у дикому захваті розповідали про екзотичні розваги, які чекали на них на сході Європи. Та, з іншого боку, англійці також були по-своєму периферійними, саме тому Європа для багатьох із них залишалася чимось екзотичним. У 1991 році софійський тижневик Kultura запитав болгар, яка іноземна культура їм найближча: 18% обрали французьку, 11% — німецьку (і 15% — «американську»). І лише 1,3% заявили про певне відчуття близькості до «англійської культури».

Беззаперечним центром Європи, незважаючи на всі проблеми, пов’язані з наслідками об’єднання, усе ще була Німеччина — найбільша за кількістю населення та продуктивністю держава в ЄС, що була, власне, ядром «осердя Європи», як стверджував кожен канцлер, від Аденавера до Шредера. Німеччина також була єдиною країною, яка подолала минулий розрив. Завдяки об’єднанню, імміграції та переміщенню федерального уряду Великий Берлін тепер був у шість разів більший, ніж територія Парижа: це характеризувало відносне становище двох членів — лідерів Союзу. Німеччина домінувала в європейській економіці. Вона була найбільшим торговельним партнером більшості держав — членів ЄС. Дві третини чистого доходу Союзу давала сама лише Федеративна Республіка. І незважаючи на те, що німці були його головними платниками (або, можливо, через це), вони залишалися серед найвідданіших громадян ЄС. Німецькі державні діячі періодично пропонували створити групу держав «прискореної процедури» — прихильників повної інтеграції федеративної Європи, а потім полишали цю ідею, неприховано роздратовані зволіканнями з боку партнерів.