Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Зв’язок російської мови з радянською окупацією значно обмежував її привабливість, навіть у країнах на кшталт Чехословаччини чи Польщі, де вона була доступною завдяки лінгвістичній спорідненості. Попри те, що громадяни держав-сателітів мусили вивчати російську, більшість населення не сильно намагалася опанувати цю мову, не кажучи вже про те, щоб нею розмовляти, за винятком тих випадків, коли їх до цього змушували[608]. Через кілька років після падіння комунізму вже було зрозуміло, що одним із парадоксальних наслідків німецької та радянської окупації стало те, що будь-яке системне володіння їхніми мовами було викорінене. У країнах, які так довго перебували в пастці між Росією та Німеччиною, тепер мала значення лише одна іноземна мова. Для Східної Європи після 1989 року, особливо для молоді, бути «європейцем» означало говорити англійською.
Для тих австрійців, швейцарців чи власне німців, для кого німецька була рідною, поступова провінціалізація їхньої мови (настільки, що навіть ті, чия власна мова була тісно споріднена з німецькою, як-от у випадку нідерландців, перестали її масово вивчати і вже не розуміли її) стала довершеним фактом, і сенсу оплакувати втрату не було. У 1990-ті великі німецькі компанії на кшталт Siemens обернули цю ситуацію собі на користь і встановили англійську своєю корпоративною робочою мовою. Німецькі політики й бізнесмени прославилися тим, як легко вони оберталися в англомовних колах.
Інша річ — звуження сфери функціонування французької. Як мова загального щоденного вжитку французька не відігравала вагомої ролі в Європі з часу занепаду імперських старорежимних аристократій. Поза межами Франції лише декілька мільйонів бельгійців, люксембуржців та швейцарців разом із маленькими спільнотами в італійських Альпах й іспанських Піренеях використовували французьку як рідну, і багато з них послуговувались такими діалектними формами, які зневажали ті, хто стояв на сторожі офіційної мови в Académie Française. Якщо спиратися суто на статистику, то, на відміну від німецької чи російської, французька вже давно опинилася на мовному узбіччі Європи.
Але з часу занепаду латини французька була головною мовою освічених космополітичних еліт, а відповідно — без сумніву, європейською мовою. Коли на початку ХХ століття в Оксфордському університеті вперше запропонували ввести викладання французької як частину програми сучасних мов, проти висловилися кілька членів ради — на тій обґрунтованій підставі, що будь-хто, вартий прийняття до університету, уже й так вільно володіє французькою. В академіях та посольствах по всій Європі таких поглядів широко дотримувались аж до середини століття (навіть якщо й не говорили про це так відверто). Автор цих рядків може підтвердити і необхідність, і достатність французької як засобу спілкування серед студентів від Барселони до Стамбула ще в 1970 році.
За наступні тридцять років усе змінилося. Станом на 2000 рік французька перестала бути надійним засобом міжнародної комунікації навіть серед еліт. Тільки в Сполученому Королівстві, Ірландії та Румунії школярам радили обирати її як першу іноземну — усі інші вивчали англійську. У деяких частинах колишньої Габсбурзької Європи французька більше не була навіть другою іноземною мовою в школах — її місце заступила німецька. «Франкофонія» — спільнота мовців французької у світі, переважно в колишніх колоніях — продовжувала відігравати суттєву роль на світовій мовній арені; але занепад французької в її європейському домі ні в кого не викликав сумнівів, і, напевно, шляху назад не було.
Навіть у Європейській комісії в Брюсселі, де на початку її існування французька була панівною офіційною мовою і де ті бюрократи, для яких французька була рідною, мали значну психологічну й практичну перевагу, все змінилося. Зміни відбулися не так через приєднання самої Британії, адже всі державні службовці, відряджені з Лондона, вільно володіли французькою; як через появу скандинавів, що вільно володіли англійською; розширення (через об’єднання Німеччини та вступ Австрії) німецькомовної спільноти, яка вже позбувалася своєї післявоєнної сором’язливості; та перспективу приєднання нових східних членів. Незважаючи на залучення перекладачів-синхроністів (щоб забезпечити переклад для 420 можливих мовних комбінацій Союзу, що складався з 25 членів), володіння однією з трьох головних мов Союзу було обов’язковою вимогою для кожного, хто хотів мати реальний вплив на політику та її впровадження. А французька тепер опинилася в меншості.
608
Виняток у цьому випадку становить Болгарія, де до Росії та її мови завжди ставилися приязніше.