Після війни. Історія Європи від 1945 року

Страх залишитися поза Європою не обмежувався зовнішнім периметром континенту. На думку румунськомовних молдован, їхні західні сусіди у власне Румунії були благословенні історією. На відміну від Молдови, на Заході їх вважали законними претендентами, навіть якщо вони й не докладали достатніх зусиль, щоб стати членами ЄС; отож вони могли бути впевнені у справді європейському майбутньому. Але, на думку Бухареста, ситуація складалася інакше: сама Румунія наражалася на ризик опинитися за бортом. У 1989 році, коли однопартійці Ніколае Чаушеску нарешті почали виступати проти нього, вони написали листа, звинувачуючи кондукетора в намаганні відірвати країну від її європейського коріння: «Румунія була та залишається європейською країною… Ви почали змінювати географію сільської місцевості, але не можете посунути Румунію в Африку». Того самого року літній румунський драматург Ежен Йонеско написав, що його батьківщина «от-от назавжди вийде з Європи, що означає вийти з історії». І це занепокоєння відчувалося не вперше: у 1972 році Еміль Чоран, міркуючи над похмурою історією своєї країни, нагадав про поширений у Румунії страх: «Що найбільше мене пригнічувало, то це мапа Османської імперії. Дивлячись на неї, я розумів наше минуле і все інше»[604].

Румуни — так само як болгари, серби та всі, хто мав вагомі підстави думати, що «основна» Європа бачить їх як аутсайдерів (якщо взагалі їх помічає) — поперемінно пристають то на один, то на другий варіант: або, обіймаючи оборонну позицію, відстоюють свої питомо європейські риси (у літературі, архітектурі, топографії тощо), або ж визнають безнадійність справи та тікають на Захід. Після комунізму відбувалося і те, і те. Поки колишній прем’єр-міністр Румунії Адріан Нестасе роз’яснював читачам Le Monde в липні 2001 року «додану вартість», яку Румунія дає Європі, понад половину з усіх іноземців, яких затримували під час нелегального перетину польсько-німецького кордону, становили його співвітчизники. В опитуванні, проведеному на самому початку нового століття, 52% болгар (та абсолютна більшість респондентів до 30 років) сказали, що, якби мали таку можливість, то емігрували б з Болгарії — бажано до «Європи».

Це відчуття перебування на периферії чийогось центру, буття чимось на кшталт європейців другого класу, сьогодні здебільшого притаманне колишнім комуністичним країнам, що майже всі перебувають у тій зоні маленьких націй, появу яких передбачив Томаш Масарик від Нордкапу до мису Матапан на Пелопоннесі. Однак не тільки. На пам’яті сучасників інші окраїни континенту були не менш провінційні — економічно, лінгвістично, культурно. Поет Едвін Мюїр описував свій переїзд із Оркнейських островів до Глазго в 1901 році, коли він був дитиною, як «подорож на сто п’ятдесят років уперед за два дні»; через пів століття інші люди також могли відчувати те саме. Аж до 1980-х років високогір’я та острови на краях Європи — Сицилія, Ірландія, Північна Шотландія, Лапландія — мали більше спільного між собою та зі своїм минулим, ніж із заможними столичними регіонами центру.