Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Навіть сьогодні — насправді насамперед сьогодні — не можна розраховувати на те, що лінії розлому та межі збігаються з державними кордонами. Хороший приклад — Рада держав Балтійського моря. Учасниками цієї організації, заснованої в 1992 році, є скандинавські країни — Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція; три балтійські держави колишнього СРСР — Естонія, Латвія, Литва; Німеччина, Польща, Росія (та з 1995 року, за наполяганням скандинавів і ґвалтуючи географію, Ісландія). Це символічне підтвердження давніх торговельних зв’язків високо оцінили колишні ганзейські міста[605] на кшталт Гамбурга чи Любека та ще більш привітали міські керманичі Таллінна і Гданська, які прагнули позиціонувати себе в центрі нововіднайденої (з акцентом на Заході) балтійської спільноти та дистанціюватися від континентальної глибинки й нещодавнього минулого.
Але в інших регіонах деяких держав-учасниць, зокрема Німеччини та Польщі, Балтія означала небагато. Навпаки: у нещодавні роки Краків, наприклад, заради прибутку від туризму підкреслював свою орієнтацію на південь та рекламував свою давню роль столиці Габсбурзької «Галичини». Мюнхен і Відень, незважаючи на конкурування за транскордонні промислові інвестиції, знову відкрили для себе спільну «Альпійську» спадщину, чому сприяло практичне зникнення кордону, який відділяв Південну Баварію від Зальцбурга й Тиролю.
Регіональні культурні відмінності справді мають значення, хоча економічні розбіжності важать ще більше. Австрію та Баварію пов’язує дещо більше, ніж суто південнонімецький католицизм й альпійські пейзажі: упродовж останніх десятиліть вони обидві перетворилися на сервісні економіки з високою заробітною платою, що ґрунтувалися радше на технологіях, ніж на фізичній праці, і за продуктивністю та процвітанням обігнали давніші промислові регіони на півночі. Як і Каталонія, італійські Ломбардія та Емілія-Романья, французький регіон Рона-Альпи й Іль-де-Франс, Південна Німеччина та Австрія — разом зі Швейцарією, Люксембургом і частинами бельгійської Фландрії — утворюють спільну економічно привілейовану зону Європи.
Хоча абсолютні показники бідності й економічної відсталості все ще були найвищі в колишньому Східному блоці, найяскравіші контрасти тепер частіше зосереджувалися в межах країн, ніж між ними. Сицилія та Меццоджорно, власне як і Південна Іспанія, відставали від півночі, яка розвивалася так само, як і впродовж багатьох попередніх десятиліть: наприкінці 1990-х безробіття на півдні Італії втричі перевищувало рівень безробіття північніше Флоренції, тоді як розбіжність у ВВП на душу населення між Північчю та Півднем була навіть більшою, ніж у 1950-ті роки.
У Сполученому Королівстві розрив між багатими регіонами Південного Сходу та колишніми промисловими районами на півночі в нещодавні роки також зріс. Без сумніву, Лондон процвітав. Попри те, що британська столиця тримала дистанцію від єврозони, вона перетворилася на беззаперечний фінансовий центр континенту та наповнилася енергетикою витонченості й прогресивності, завдяки якій інші європейські міста здавалися немодними та відсталими. Наприкінці ХХ століття Лондон, переповнений молодими фахівцями і набагато відкритіший до появи та зникнення космополітичних культур і мов, ніж інші європейські столиці, ніби віднайшов блиск «свінгуючих шістдесятих», що опортуністично втілили прибічники Тоні Блера в новому бренді країни «Крута Британія».
Але блиск був лише на поверхні. Зважаючи на ціни на житло, які в найпереповненішій столиці Європи злетіли до небес, водії автобусів, медсестри, прибиральники, шкільні вчителі, поліцейські й офіціанти, що обслуговували космополітичних нових бритів, більше не могли дозволити собі жити поруч із ними та були змушені знаходити помешкання все далі й далі, доїжджаючи на роботу на громадському транспорті, наскільки їм це вдавалося в умовах найбільш перевантажених доріг Європи, або ж користуючись дорогими послугами пошарпаної британської залізниці. За зовнішніми межами Великого Лондона, який тепер, наче спрут, простягнувся до сільської південно-східної глибинки, виникала не бачена досі в нещодавній англійській історії регіональна відмінність.
Наприкінці ХХ століття з десяти адміністративних регіонів Англії лише три (Лондон, Південний Схід та Східна Англія) сягали або перевищували середній рівень багатства на душу населення по країні. Решта країни була біднішою, подекуди насправді набагато біднішою. Валовий внутрішній продукт Північного Сходу Англії, який колись був серцем гірничої та суднобудівельної промисловості країни, на душу населення становив тільки 60% ВВП Лондона. Після Греції, Португалії, сільської Іспанії, Південної Італії та колишніх комуністичних земель Німеччини, Велика Британія у 2000 році була найбільшим отримувачем структурних фондів Євросоюзу — іншими словами, частини Британії належали до найбільш знедолених регіонів ЄС. Скромні цифри загального безробіття в країні, що для оточення не лише Тетчер, а й Блера стали розхваленим приводом для гордощів, були викривлені через непропорційне процвітання столиці: безробіття на півночі Англії залишалося набагато ближчим до найгірших показників континентальної Європи.
605
Ганзейський союз був створений з метою налагодження співпраці між торговими гільдіями і містами Північно-Західної та Центральної Європи у сфері торгівлі й оборони. Найбільш потужним союз був у XIV‒XV століттях, коли фактично контролював торгівлю в Балтійському морі. — Прим. наук. ред.