#Галябезголови

— Знаю, не хочеш запитань, — сказав. — Ну, то таке! Дурня, звичайно, але — маєш право! Тому не ставитиму запитань. Але хочу засвідчити один факт.

— Валяйте! — Галя відповіла із ввічливості, хоч насправді з кожним новим словом Чорнобая усвідомлювала, як розмова виснажує її і відбирає останні сили.

— Ти хочеш, аби ніхто не знав про місце твого перебування! Навіть Артем. Мені здається, що ти дуже цього хочеш. Отакий факт. Я правий, Галю?

Завмерла. Ані пари з вуст. Дивилася крізь чоловіка, наче зовсім не бачила його.

— Добре, — мовив Чорнобай. — Будемо вважати: моє припущення є правильним. Так от у зв’язку з цим…

Схаменулася. Глянула Чорнобаєві у вічі з острахом і таким відчаєм, аж насупився: дідько, як же тяжко з дівчиною спілкуватися! Після телефонної розмови з сином він з пів години просидів у гаражі, бо все ніяк не міг второпати: як йому тепер слід вчинити з Галею?! Розумів лише: будь-яке рішення буде складним, та спілкуватися з невісткою виявилося найважчим ділом.

— Так от! — повторив роздратовано. — У зв’язку з цим! Ніхто не знатиме, де ти є, якщо я погоджуся зберігати твою таємницю. Ти ж це розумієш?

— Розумію…

— Добре.

— Добре «що»?

— Все добре, Галю! Можеш розраховувати на мене, — сказав Чорнобай і попхався врешті на базу.

Керуюча «Левадою» Казимира Теодорівна Хитрук, сухенька, схожа на англійську королеву, пані з міцнішим за алмаз внутрішнім стрижнем, основним своїм життєвим досягненням могла б цілком заслужено вважати не той факт, що народила вправного сина, не те, що організувала і розвинула прибутковий бізнес чи знайшла у собі мужність одинадцять років доглядати за прикутим до ліжка хворим чоловіком, а те, що у свої сімдесят іще мала сили залишатися градоутворювальною персоною Затятового.

І це не жарт! Авторитет і досвід Казидорівни визнавали і влада, і опозиція, і простий люд. Її лісопилка, якою тепер керував син Алік, платила немалі податки до бюджету міста, та легендою серед затятівців став трагічний випадок, коли на лісопилці Хитруків відтяло ногу одному із кращих її працівників Толі Сулимі. Той випадок наочно продемонстрував життєві принципи Казидорівни. Наполягла, аби Алік виплатив Сулимі небачену щедру компенсацію, та на тому вважала проблему вичерпаною, і, коли безногий каліка Толя Сулима став потроху спиватися, лише раз зглянулася. Перестріла його біля хати, вхопила за шкірку так міцно, що Толя аж хитнувся, і сказала:

— Тільки насмілься, Сулима, думати, що ти на дно повзеш, бо ми тебе туди штовхнули! У тому і краплі правди немає! Ми з сином тобі свій борг віддали! А якщо ти думав, що ми тебе маємо всиновити і до кінця наших днів забезпечувати, так ти дуже помиляєшся!