Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
— А чи не казав я вам, що у вас побувають дорогі гості? — спитав Йосл на прощання у похнюпленого господаря.
Горохова зупа
Реб Мендель був цадиком у Львові. Не було мудрішого за нього на всю велику жидівську общину. Він міг розмовляти з Богом, як ото ми з вами. Його душа щоночі злітала високо до небес і бесідувала зі святими, а потім поверталася назад, збагачена ще більшими знаннями, ніж досі. Але реб Мендель не тримав ті знання при собі, а ділився ними щедро з хасидами. Особливо подобалося хасидам збиратися у нього під час сабашового обіду. І то була така гарна традиція, що обіди у цадика мали неабияку славу.
Одного дня до Львова прилетіла дуже сумна вістка, що канцлер, який дуже не любив жидів, — бодай йому кістка з риби стала поперек горла! — підготував законопроект, згідно якого усі жиди мали йти служити до війська. І ось тепер цей документ лежить у папці на столі у цісаря і чекає його підпису.
Жиди всієї Австро-Угорщини зажурилися, забідкалися, жінки гірко заплакали. Адже якщо усі чоловіки будуть мусили піти до війська, то хто буде оберігати звичаї предків? Хто буде вчити святої Тори? Замість молитися, вони будуть марширувати, а на свята тяжко працювати. Плач і ридання залунали у всіх жидівських родинах.
Незабаром мав настати той день, коли цісар повернеться до Відня з мандрівки по своїх володіннях і підпише документ. Хтось подав думку збирати гроші, аби спробувати підкупити канцлера. Гроші зібрали і вирядили старійшин до Відня, але канцлер висміяв посланців і навіть обіцяв, що документ буде підписано у святий день відпочинку — сабаш. І тоді всі зрозуміли, що він хоче якнайболючіше вжалити ненависний йому народ.
І ось настав той день. Усі жиди в цей день ревно молилися, просячи в Бога милосердя, плакали і лементували. У Львові в синагозі «Золота роза» молився з усіма реб Мендель. Тихо молився, з якоюсь особливою самовпевненістю і вірою в силу молитви. Дивлячись на нього, парафіяни і в собі відчули упевненість і переконання, що Бог їм допоможе, бо з ними їхній цадик, їхня гордість. Він не дасть їх скривдити.
Після служби до хати цадика завітали на сабашовий обід його учні і найближчі друзі-хасиди, а серед них і реб Леві, якого цадик шанував найбільше і з яким у всьому радився. Реб Леві був також премудрим хасидом і міг спілкуватися з цадиком, читаючи його думки. З сумним та пригніченим настроєм сіли вони до столу, а жінка цадика Ґолда стала наливати зупу. А треба сказати, що Ґолда вміла так смачно готувати, що не було такої страви, скуштувавши яку, не хотілось б від задоволення закотити до неба очі і поплямкати. А все тому, що янголи з великої поваги до її чоловіка додавали до її страв пучку райських приправ.
Так само й цього разу усі гості їли смачну Ґолдину горохову зупу і прихвалювали та прицьмакували. Не їв тільки цадик. Він замислено втупив погляд у тарілку і, мовби завмер у мовчазній молитві. Хасиди зиркали на нього з тривогою і не знали, що думати. Дехто навіть перестав їсти, всім було цікаво, над чим так замислився цадик, що він побачив особливого у тій зупі, до якої навіть не торкнувся. І тут раптом цадик поклав пальці на край тарілки і одним різким рухом перевернув її на обрус. Вся зупа виллялась.
Присутні не знали, що мають думати, адже вони бачили, що цадик це не вчинив ненароком, а таки навмисне. Але ніхто не насмілився запитати, чому так сталося. Над столом зависла тиша. І тільки шепіт реб Леві пролунав за столом:
— Ой, ребе, мало того, що нас усіх заберуть до війська, то ви ще хочете, аби нас посадили до в’язниці?
«Про що вони говорять? — здивовано перезирнулися гості. — Про яку в’язницю мова? За що? За пролиту зупу?»
— Нічого не бійся, — відказав цадик. — Тут найголовніше, аби нам тої зупи вистачило.
Ці слова ще більше знітили гостей. А тим часом Ґолда знову наповнила зупою тарілку свого чоловіка. Однак він і цього разу не став їсти, а втупив погляд у тарілку і мовчав. Гості доїли зупу, і Ґолда подала всім книдлі зі сливками, але цадик продовжував дивитися в тарілку аж поки раптово знову її не перекинув. Зупа розлилася, потекла на підлогу і навіть захляпала цадиків каптан. Усі мовчали. Реб Леві зблід і вуста його тремтіли від напруження. Він поклав руку на плече реб Менделю, мовби передаючи йому і свою підтримку. Гості спостерігали за своїм улюбленим цадиком із великим жалем, їм здавалося, що він збожеволів. Але цадик поводився так, мовби нічого дивного не сталося, і тільки піт на його чолі зраджував, у якому великому напруженні перебуває його душа.
За хвилю цадик кивнув дружині, щоб налила зупу втретє. Ґолда зазирнула у баняк, там уже не було що черпати хохлею і вона вилляла рештки зупи в тарілку просто з баняка. Але цадик і цього разу не взяв у руки ложки, а продовжував дивитися в тарілку, мовби там йому відкривалися всі таємниці світу. Гості побачили, як його худі жовті пальці лягли на край тарілки: ось-ось він її перекине ще раз. Усі затамували подих. Несподівано реб Мендель радісно скрикнув, затремтів, а руки його опали з тарілки і лягли на коліна. Зупа лишилася не перекинута. Цадик підвів голову і полегшено зітхнув, а реб Леві обняв його і розплакався.
Учні зірвалися з-за столу і побігли до дверей. Їхній цадик, їхній коханий учитель зійшов із розуму! А з ним і його найближчий товариш, якого він собі готував у наступники, — реб Леві.
— Господи! — волали вони, біжачи містом. — Змилуйся над нами, не дай і нам збожеволіти. Що ж ми тепер вдіємо без нашого учителя? Хто нас порятує? Хто нас потішить?
У цей саме час у далекому Відні в цісарському палаці так само пролунав крик. А почалося все цілком невинно. У ту хвилю, коли Ґолда наливала цадикові першу тарілку зупи, канцлер вийняв із папки законопроект, якого так налякалися усі жиди, і подав його цісареві. Цісар узяв золоте перо, занурив його у золотий каламар і раптом — ні з того, ні з сього! — каламар перевернувся і усе чорнило виллялося на документ. Цісар звісно згадав при цьому чорта і кивнув канцлерові, щоб той подав йому копію. Коли папір ліг перед ним на столі, він знову обережно занурив кінчик золотого пера до золотого каламаря і тільки-но збирався поставити свій підпис, як каламар — о диво! — перевернувся вдруге! І цього разу увесь документ потонув у чорнилі. Одна суцільна чорна пляма. Та мало того: чорнило цього разу так щедро хлюпнуло, що заплямило улюблений мундир нашого бідного цісаря.
Цісар зірвався з крісла і затупав ногами.
— Що це за каламар?! Що це за дурнувате чорнило?! — кричав він і зі злості поскидав зі столу усе, що там було разом із паперами. — Подивіться на мій мундир! Все! Його можна викинути! Мій улюблений мундир! В чому я сьогодні прийду на баль?
Канцлер намагався його заспокоїти і — у той саме час, коли Ґолда налила зупу втретє, — пробував тицьнути цісареві третю копію. Але де там! Розгніваний цісар вирвав з його рук папір і порвав його на дрібні шматочки.
— Все! Більше я не хочу бачити цього законопроекту! Кінець! Забирайтеся всі звідсіля! Негайно! Ви мені зіпсували настрій на цілий день! На два дні! На цілий тиждень! Геть! Карету мені! Я їду на полювання! Не хочу нікого бачити! Який баль? Принц англійський? Мене нема! І не було! Я ще не приїхав!
Вістка про те, що цісар так і не підписав того зловісного документу мчала з такою швидкістю, що у Львові про неї довідалися вже на третій день. Від вуха до вуха котилася блага вість і, коли хасиди й учні реб Менделя почули про незвичайні обставини, за яких цісар так і не зміг підписати законопроект, то відразу пригадали собі сабашовий обід і розлиту зупу. Вони побігли до хати цадика і просили у нього вибачення за те, що не довірилися йому, не підтримали його духом у таку відповідальну хвилину.