Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Волосся йому на голові стало дуба. Файфель притьмом вискочив на вулицю і побіг навмання, куди ноги несли, світ за очі у пошуках себе. Він біг і біг, доки не стомився, а кишки йому в животі заграли марша. «От біда, — зажурився, — мало того, що я зник, то ще й голод мене діймає. І хто б мене нагодував?».
Роззирнувся довкола і побачив панський будинок. «О, тут мусить жити якийсь багач, — втішився Файфель, — він мусить мене нагодувати. Піду попрошу. За їду нема встиду».
От він постукав у браму, слуги його вислухали, пішли запитати пана, а той наказав привести гостя. Виявляється, пан якраз потребував сторожа для свого жеребця, якого недавно купив на ярмарку. Жеребець дорогий, самого його в конюшні лишати не можна, бо вкрадуть. Файфель подумав собі, що сторожити коня зовсім просто, і погодився. Його добре нагодували, а коли звечоріло, він накинув на себе коц і вмостився на купі сіна перед конюшнею. Не довго й часу минуло, як він любенько собі захропів.
Файфель спав, а от пан заснути ніяк не міг. Він дуже переживав за свого коня. Усе йому причувалося, ніби хтось підкрадається до конюшні: ось гілочка хруснула, ось пісок зашурхотів під ногами... Врешті не витримав, накинув на себе халата і тихенько вибрався надвір. Підійшов до конюшні, відчинив двері, переконався, що кінь стоїть на місці, вийшов, зачинив двері, а Файфель навіть його не помітив.
— Ага! — вигукнув пан. — То так ти стережеш мого коня! Спиш!
— Я сплю? — обурився той. — Я все чую і бачу. Просто я замислився.
— І про що ж ти так замислився?
— О-о, я замислився над великою Господньою мудрістю. Як то він добре вчинив, що не створив землю їстівною. Інакше б ми її вже давно з’їли. Правда?
— Правда. І що тобі за бздури до голови приходять? Я тебе найняв охороняти коня, а не для того, аби ти тут фантазував.
Файфель покивав головою, але наступної ночі знову собі задрімав. А от пан спати не міг, крутився, вертівся, аж врешті таки встав з ліжка і вийшов надвір. Підійшов до конюшні і бачить, що Файфель знову спить. Він його штурхнув і каже:
— Чи я не казав тобі пильнувати коня? А ти знову спиш!
— Ой, та де! Не сплю, а тільки замислився. Я в цьому не винен. Такий уже я вдався, що мушу весь час щось собі думати.
— І що ти цього разу надумав?
— Я думав про те, який наш Господь мудрий, що створив ніч і день, бо якби мали ми суцільний день, то не знали б коли спати лягати. Правда?
— Правда. Але ти маєш пильнувати мого коня, а не думати про все на світі.
На третю ніч Файфель знову пірнув у роздуми. Йому хотілося якнайскоріше відшукати себе і він шугав думками по світу, вгадуючи, де він може бути. Та так і не помітив, як склепив повіки. А відкрив їх щойно, коли зазоріло. Та й то тільки тому, що пан його розштурхав із криком:
— Ти! Йолопе! Коня нема!
Файфель спокійно глянув на пана і проказав:
— І чо би то я кричав? Я знаю, що коня вже нема. Власне саме над цим я й замислився. Як то так виходить, що його нема, а конюшня і ворота стоять цілі, хоча я собі сиджу тут цілу ніч.
Пан розлютився так, що кинувся бідного хасида мотлошити. Бив, лупив, смикав за пейси, копав ногами, що у бідного Файфеля уже жодного живого місця не зосталося. І тут його осяяла спасенна думка: «Якщо я чую, що мене болить голова і спина, то це означає, що вони в мене є. А там, де є моя голова і моя спина, мушу бути і я!».
— Гурра! — закричав він раптом так радісно, що пан на мить отетерів і перестав бити, а Файфель вирвався з його рук і з радісним криком побіг додому. — Я знайшовся! Знайшовся! — кричав він, і люди зглядалися йому вслід, хитаючи головами.
Файфель мандрує до Львова
Холмщак Файфель мріяв побачити Львів. Мріяти можна довго, але наш Файфель був хлопом рішучим і врешті вирішив свою мрію втілити в життя. Одного ранку, щойно зазоріло, взяв харчі на дорогу, взяв костура і рушив у бік столиці. Йшов, йшов цілий день, натомився, а тут і звечоріло. От він і розклався собі у м’якій, зарослій травою фосі при дорозі на ночівлю. Поклав під голову клунок і тільки зібрався задрімати, як у голову йому залетіла тривожна думка: а що, як я, прокинувшись вранці, переплутаю, в якому напрямку Львів, і поплуганюся назад до Холму? Але Файфель мав неабияку кебету і відразу знайшов чудовий вихід. Щоби завтра не збитися з вірного шляху, роззувся і поклав свої черевики скраю гостинця шпіцами в напрямку Львова, а п’ятками у напрямку Холма.
— О, тепер я спокійний, — сказав сам собі, — тепер я з дороги не зіб’юся, адже черевики показують на Львів, а п’яти — на Холм.
З тою гарною думкою він і задрімав. Поки спав, дорогою проїжджала хура, вантажена хмизом, галуззя звисало по обидва її боки, збиваючи пилюку. Нема чого дивуватися, що ті гілки зачепили Файфелеві черевики і розвернули їх задом наперед. Тепер черевики шпіцами вказували на Холм, а п’ятами на Львів.
Щойно свінуло, Файфель прокинувся, і протер очі. Роззирнувся довкола і дуже здивувався: що він робить у цій фосі при битій дорозі? Глянув на свої босі ноги і знову задумався: а де ж черевики? Повернув голову вбік: є! І тут він пригадав собі, що манджає до Львова. От який він мудрагель! Як він змисно все вигадав. Тепер він достеменно знає, в якому напрямку рухатися далі: шпіцами — на Львів, п’ятами — на Холм. Але йому до Холму не треба, йому треба до Львова.
Весело підмугикуючи, він взувся, закинув клунок на плечі і рушив у тому напрямку, який показували черевики.
Йшов, йшов цілий день і щойно надвечір дістався рогаток міста, котре саме вчора покинув. Але Файфель був певен, що потрапив до Львова. Іде собі, роззирається на всі боки і не може надивуватися:
— Що за диво! — вигукнув він. — Та ж то вилитий Холм!
Такі самі заболочені вулички, такі самі дерев’яні будиночки, та й кури бігають попід ногами, свині валяються попід плотами, собаки дзявкають на кожному кроці, а мешканці просто з вікон вихлюпують на вулицю помиї.
— Та йой! Та ж тут всьо, ну чисто всьо, як у Хол мі! Хто б подумав! Львів — чудове місто. Я чуюся, як у себе вдома.
Вийшовши на Ринок, не міг втриматися від вигуку захоплення. Адже і Ринок до найдрібніших деталей нагадує його рідний! Ось і ятки такі самі, ба навіть та ятка, в якій у Холмі торгує рибою його Ривка, і тут, у Львові, така ж сама. Правда, вже вечір, і на Ринку безлюдно. А яка тут синагога? Боже мій! Файфель не міг натішитися. І синагога тут була така сама, як у Холмі. Він був просто в захопленні від Львова. А ось і шамес.
— Шалом!
— Шалом, Файфеле!
Оце радість! Файфеля, великого хасида Файфеля з Холму, знають у Львові і навіть пізнають на вулиці. А далі ноги його несли уже самі, несли туди, де у Холмі стояла його хата. Цікаво, що знаходиться на цьому місці у Львові?
І коли він потрапив на вулицю, яка до болю нагадувала ту, на якій він мешкав, і побачив дім, який нічим не відрізнявся від його рідного, то вже навіть і не дивувався. Єдине, що його здивувало, то це те, що побачив на подвір’ї: там бавилося шестеро дітей і всі вилиті його діти! А ще більше він роззявив рота від подиву, коли відчинились двері, і з’явилася його жінка.
Файфель на мить остовпів і, хапаючи вустами повітря, заверещав:
— Ґвалт! Жиди! Тільки-но подивіться! У Львові — всьо, як у Холмі. І то ще півбіди. Але щоби на такій самій вулиці стояв такий самий дім, а в ньому мешкала така сама хулєра, як моя Ривка — того би-м нігди не помислив!
— О, Файфеле! Вернувся! — привітала його Ривка. — Ходи вечеряти.
Файфель роззирнувся. До кого вона говорить? Нікого, окрім нього, на вулиці не видно.
«Отже, жінка схожа на Ривку говорить до мене, — зробив висновок. — Понадто: вона назвала мене Файфелем. Авжеж, мене справді звати Файфелем. У цьому нема жодного сумніву». Його подиву не було меж: виявляється, у Львові в такому самому будиночку мешкає така сама Ривка і в неї — диво-дивнеє! — чоловік на ім’я Файфель. «А ще ж він вочевидь капка в капку вилитий я! Оце то пригода!»