Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Де він зараз, Вадик?.. Казали, що виїхав з батьком на Урал, батько в нього — відомий інженер. От, мабуть, і живе десь на Уралі і зовсім не знає, що його друг — на передовій лінії оборони, під Севастополем…
Валерик одійшов трохи від лозунга, глянув збоку: чи гарно виходить?.. Красиво! Комісар, мабуть, задоволений буде. Треба так намалювати, щоб був задоволений. Коли це — бойове завдання, то його треба виконати на «відмінно»!
У Валерика навіть піт на лобі виступив, так він ретельно працював. Готові лозунги відкладав убік і з завзяттям брався за нові.
А коли вже всі понаписував, то став і замислився: чим би їх прикрасити, щоб вони одразу кожному в око впадали?.. Ага, отут у лівому кутку кожного аркуша треба намалювати прапора, а над ним — червону зірку… Тепер на всіх лозунгах він обов'язково малюватиме прапор і зірку, щоб знали, що це — його робота…
Коли повернувся Єхлаков, то побачив, що стіл і підлога в землянці застелені готовими лозунгами. Він навіть очам своїм не повірив:
— Оце стільки встиг зробити!
— Всі написав, як ви й наказали, — пишаючись своєю роботою, відповів Валерик. Його темно-русе волосся стирчало їжачком, кінчик носа і щока були вимазані червоною фарбою, а очі блищали переможно й задерикувато.
— Здорово! — похвалив комісар. — Та ти ж просто молодчина!.. За успішне виконання цього першого бойового завдання висловлюю тобі подяку.
— Служу Радянському Союзу! — голосно, ніби перед строєм, відповів Валерик, виструнчившись і приклавши руку до скроні.
— Ну, а тепер от що: бери лозунги і — гайда по землянках. Ось тобі цвяшки, молоток. Розвішаєш, доповіси.
— Єсть, розвішати й доповісти!? — Виконуй.
Валерик спершу побіг у свою землянку. Тут він вирішив причепити найкрасивіший лозунг. Йому хотілося похвалитись перед Дауровою, Ібрагімом, Аркадієм Журавльовим. Але застав він тільки Іліту Даурову. Дівчина сиділа й пришивала до сірої солдатської сорочки ґудзика.
— Де це ти був, Балерину, так довго? — запитала вона. — Я вже думала, чи не сталося чого… Он там твій обід у котелку стоїть. Ще, мабуть, не прочах. Я його в простирадло загорнула.
— Спасибі, Діко, — подякував Балерин, але зараз же й забув про обід. — Я виконую бойове завдання нашого комісара…
— Бойове завдання?.. — повела чорними густими бровами Даурова. — Яке ж?..
Він розгорнув найяскравіший лозунг:
— Ось гляньте… Комісар навіть подякував мені.
— Ой, як гарно! — не стрималася й Даурова, щоб не похвалити. — І оце все сам?
— Сам.
— Так ти ж — справжній художник!.. Давай допоможу повісити.
Вони разом прибили на стіні лозунг так, що кожен, хто зайде в землянку, одразу ж його побачить. Даурова вголос прочитала:
— «Тисячі знищених ворогів — такий наш подарунок Першому травню!» Здорово!.. Ой, як добре!.. Ну, а зараз сідай їсти.
— Ні, я ще побіжу інші розвішаю. Комісар наказав, щоб я йому доповів.
— Розвішаєш і доповіси… А поки не пообідаєш, я нікуди тебе не пущу… Хіба ти не знаєш, що виконувати треба в першу чергу останній наказ? Ось я тобі й наказую: сідай їсти.
Балерин справді відчув, що таки дуже зголоднів. Коли малював, то й про їжу забув, а зараз живіт підтягло.
У погнутому солдатському котелку ще парувала смачна й апетитна перлова каша. Біля котелка лежав кусень тривного чорного хліба… Якийсь час Балерин їв мовчки, жадібно ковтаючи кашу та перемелюючи хліб міцними зубами. Але раптом перестав їсти й повернув голову до Даурової:
— Діко, а Павлик Морозов писав вірші?
Вона здивовано глянула на нього. Запитання було дуже вже несподіване. І тому в свою чергу запитала:
— А що?..
— Ну, писав чи не писав?
— Я думаю, що… писав. А навіщо тобі це знати?
— Та… так… — почервонів Балерин і заходився вигрібати з дна котелка рештки каші..
— Спасибі… Я побіг…
І його постать, незграбна й кумедна в драному піджаку з довгими рукавами, швидко зникла за дверима землянки. Іліта Даурова провела його теплим поглядом.
Балерин біг від землянки до землянки.
Скрізь його зустрічали радо. Уже всі знали, що в бригаді морської піхоти з'явився хлопчик, і кожен хотів познайомитися з ним, поговорити. Він приніс солдатам спогади про довоєнне життя, про власні домівки, про своїх таких самих хлопчиків — синів чи менших братиків…
В одній землянці Балерин застав високого, стрункого і вродливого капітана з тонкими чорними вусиками. Той зустрів його дуже привітно, заговорив з грузинським акцентом:
— Захади, захади, дарагой. Гостем будеш.
— Я не гість, — з гідністю відповів Балерин. — Я виконую завдання комісара.