Блискавиця Перунова [uk]

— Це тобі не в лісі, княжичу, а у Києві… Батькові твоєму таке пошкодити може.

— Отже, житиму в лісі, — мовив Рогволод, — але не відмовлюсь від брата свого. Батько ж обіцяв Вогнедарові повну волю славити Древніх Богів у самому граді.

— Але ж люди від такого одвикли вже, — сказав Сулиця.

— Я їм нагадаю, — озвався Вогнедар, — і почну вже завтра…

З того дня Вогнедар почав блукати містом, заходячи трохи не до кожної хати. Незабаром кияни звикли до чубатого воїна, при боці в якого завжди висів меч, через плече — гусла, а поруч, наче тінь, біг величезний вовцюга. Багато хто чував про його відвагу у битві та про участь у визволенні Всеслава, тож вітали Перунича якщо й не завжди радо, то, принаймні, з цікавістю. Якщо господарі не випрохували гостя геть, то юнак сідав на лаві, клав гусла на коліна і починав оповідати.

Зима — то діло довге, а розумні речі цікаво й послухати. Почали Перунича вже й запрошувати то на один кут міста, то на інший, а він оповідав те, що почув від Далебора за життя своє, жодного разу не повторюючись. І про походи воїнів-ар’я, і про далеку землю Бгарати, де в ріках водяться зубаті ящери, а лісами блукають велетенські звірі на ім’я слонь, і про те, як виховували ар’я тих слонів для битви й роботи… Дехто, щоправда, вважав — вигадує молодий чародій, але потім хтось пригадав собі купецькі оповідки про схожих звірів, що їх, нібито бачили вони у царгородськім звіринці. А як обридали сказання про дальні краї — починав Вогнедар історії про те, що було на землях цих від часів прадавніх. Тут уже нишкли всі і слухали, затамувавши подих, про орачів і воїнів, чия кров бігла й по їхнім жилам.

— Хозари дійшли до граду Київського і там усілися, — оповідав був Перунич у хаті Білозіра-коваля, а слухали його, окрім господаря з родиною, люде трохи не з усього Ковальського Кута, яких ледве вміщала переповнена хатина, — ті ж русичі, які не воліли бути під хозарами, пішли у степ до боярина Скотеня, іронця з роду. Іронці ж теж були ар’я, і не чіпали звичаїв наших, і рабів не брали, і так лишили русичам життя руське. Хозари ж брали до роботи своєї рабів, а жонам велике зло творили. А тоді готи-грабіжники напали на русичів, а ті взялись за мечі… І пращури наші потягнули на готів разом з іронцями-конниками. Розтрощені були готи й втекли з поля битви.

— А з хозарами ж як? — питав нетерпляче молодий ковальчук Чорнота. Білозір дав йому щигля, сам не менше захоплений оповідкою.

— Хозари рушили на нас години ратної,— вимовляв Вогнедар слова безіменного свідка тих подій давніх, — і тут бо русичі кинулися до битви мов леви… І сказали: «Біда станеться, якщо Перун про нас не подбає!» І той їм допоміг: як готи були розбиті, так і хозари вкусили праху… Вперше тоді вони були розтрощені, і Русь зітхнула вільно. Хозари ж утікали аж до Волги, сором маючи… Розбіглися воїни їхні, покидавши на землю мечі свої… І мовили тоді Віщі: «Прийшла ж милість Божеська! Хвалимо Дажбога нашого, і Перуна-золотовуса, які були з нами!»

— Я так і знав, що все скінчиться добре! — вигукнув Чорнота і заробив другого щигля.