![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Навідував Вогнедара у хатині старого Сулиці лише Рогволод. Княжич щиро прив’язався до рятівника і годинами просиджував у дідовій хижці, слухаючи оповіді приятеля. Перунич зустрічав його з радістю — він бо ніколи не мав друга-однолітка. З дітьми бродників хорсицьких він не приятелював, бо не мав на те часу за вояцькими вправами. Змагор Батурин міг би стати йому другом, але Змагор загинув… А Всеславич, хоч і молодший за нього, теж мав вояцьку душу і пристрасть до чинів відважних, хоч і трималася та душа у тілі крихкому й вутлому. У князя-вовка, як-то часом звали Всеслава, було семеро синів, наче у казці. Шестеро були в батька — міцні та дужі, а Рогволод, хоч і носив ім’я, що уособлювало силу, хтозна у кого і вдався. Батька він обожнював, а той любив своє невдатне вовченя і намагався виховати воїном, незгіршим за братів. Тому і взяв з собою на ті перемовини, аби привчати до небезпеки.
Якось, коли Вогнедар оповів Рогволоду історію Велимира, переможця готів та його бойового побратима, княжич мовив заздрісно:
— Я б теж хотів мати брата по мечу… Ось ти життя мені врятував, Перуничу… Був би ти хрещеним — хрестами б помінялися…
— У нас є обряди давні, — озвався Вогнедар задумливо, — але зараз ти шануєш святощі наші, а згодом, може, нищитимеш їх, як родичі твої?
— Я шаную Древніх Богів, — сказав Рогволод твердо, — і шануватиму завжди. Ти не знаєш, батько ж мене на капище водив, далеко від Полоцька, у пущі. Там ще жрець був, старий-старий, старший, мабуть, і за Далебора твого. Батько все хотів, аби я сильнішим став, а не ріс замірком. Я пройшов посвяту крові… Ось…
Всеславич витягнув правицю й закотив рукав. Вогнедар побачив знайомі сліди від обрядових надрізів. Він теж проходив через посвяту крові у отроцькому віці. Обряд цей був досить болючим і вимагав великої витримки. Дивно, що Всеслав наважився посвятити хлопця, але Рогволод явно пишався цим.
— Слава Богові Перуну огнекудру, — вимовив княжич, — який стріли мета на ворогів, і вірного веде стезею… Адже він є воїнам честь…і суд… І милостив єсть до хоробрих…
Вогнедар не міг стримати розчулення і мовчки стис руку приятеля. Той сказав тихо:
— Тоді… у битві, як ти вихопив мене з-під копит кінських, довкола тебе наче вогонь горів. І люди це бачили… І всі говорять, що неможливо підняти з землі чоловіка в кольчужній броні, а ти мною торгнув, наче пір’їнкою…
— Не знаю, скільки там важила кольчуга, але ти зовсім не важкий, — мовив Перунич з усміхом.
— Рогдан говорить, — озвався княжич знову, — що ти і твій навчитель — дияволи у людській подобі. Але я не вірю, що ти є зло, бо зло не може бути шляхетним, старий же волхв і взагалі загинув як богатир з часів прадавніх… Я хочу стати сильним як ти, а якщо силою такою наділяє Перун, то я ладен схилитись перед ним. І може станеться диво…
— А чи знаєш ти, княжичу, — сказав Вогнедар, — що володар блискавиць бере страшні треби за дива свої? Ось сталося диво — ворог не дійшов до граду. Та скільки зосталось на бранному полі тих, хто чекав цього дива. Чи ладен ти сплатити за поміч Перунову власним життям?
— Ти ж бачив мене у битві, — мовив Рогволод, — я хоч і слабосилий, але не боягуз…
— Бути хороброму в житті важче, аніж у битві, княжичу… Чи насмілишся ти визнати відкрито, що віриш Богам нашим?
— Але ж для цього треба, — сказав несміливо княжич, — зректися Христа…
— Хіба отой волхв з пущі, — всміхнувся Вогнедар, — не говорив тобі, що Перун не вимагає, аби чоловік, перш, ніж прославити його, зруйнував чужу Святиню, або чогось зрікався? Коли міць Перунова торкнеться твоєї душі, в ній просто не зостанеться місця для чогось іншого.
— Волхв із пущі, — вимовив Рогволод, — сказав, що ми з батьком з проклятого роду, і душі наші не винесуть тої міці…
— Однак, провів же обряд, — сказав Перунич замислено, — отже Боги дали йому знак… Гаразд, Рогволоде… Я врятував тобі життя, отже є твоїм побратимом за правом крові. І тримаймось цього до смерті, аби не зникнути одне для одного у потойбіччі.. Дістань меча…
Рогволод видобув свою зброю. Вогнедар стягнув з плечей сорочку і підійшов до приятеля на довжину меча. Лезо торкнулось його незахищених грудей.
— Довіряю тобі життя своє, — вимовив Перунич, — кров свою, душу свою… Як довірився нині — довірюсь у битві, як довірюсь у битві — довірятиму скрізь. Во ім’я Перунове хай кров змішається наша, і ніколи не проллє її більше зброя наша…