![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
По стінах цих котилися свастики-сонечка, і мчали кудись на безвість крилаті пси — охоронці вогню. Невідомий митець не забув нічого — просто перед Вогнедаром квітло Дерево Життя, а попід стелею вився оберіг з дубового листя. Юнак згадав слова Поляни про те, що в Святій Софії «наші візерунки». Дівчина була права, щоправда красу цю теж, видко, не пускали далі притвору.
Повернулися Первень з Рогволодом, які пройшли були до середини храму.
— Роздивився хоч щось? — спитав Батурич.
— Так, — озвався Вогнедар, — я дізнався про те, що хотів.
На вулиці Перунич оперезався мечем і гукнув на Полісуна, котрий зацікавлено принюхувався до запахів, що линули з храму.
— Про що дізнався? — не відставав Первень, — побачив красу церкви Христової?
— Побачив, — мовив Вогнедар, — побачив багато блиску. Наша краса спокійніша. Як от у цьому прихатні… притворі. Вона не пригинає людей до землі. Я як загледів Симарглів на стінах, так наче друзів зустрів.
— І ти зовсім нічого не завважив окрім того поганства на стінах? — мовив Первень розчаровано, — отець Феодосій говорить, що треба все це замазати, аби не сомущало.
— Напевне, так і зроблять, — мовив Перунич з жалем, — а даремно. Лише це місце може привернути увагу язичника, якщо вам уже так забаглося когось навертати. Адже ми не є дітьми, яких можна звабити блискітками. І нехай спопеліли Святині наші — та є сонце, і вітер, і дуби у пущах… І Дніпро гримить порогами. Це краса могутня, як Боги, а є ще краса ніжна, мов дівчина. Віщий Далебор говорив мені колись: «Перед смертю видимою не схиляй голови, та коли йтимеш повз яблуню, що квітне, — нахились, аби не збити цвіту.» Коли ти востаннє бачив квіти на яблуні, Петре?
— Не пам’ятаю, — розгублено мовив Батурич, — чи й не диво — квітка… Ну яблуня і яблуня… Дивак ти, я тобі про церкву, а ти мені про яблуню…
Вогнедар узяв у жменю трохи снігу і засміявся:
— А коли у сніжки грав востаннє?
— Та коли хлопцем був, — сказав Первень здивовано, — а тобі навіщо?
— А ти, Рогволоде? — спитав Перунич весело, — грав? Чи це не по чину княжичу?
— Чого це? — хмикнув Рогволод, — грав… З братами. Вони мене весь час побивали…
— А мене Далебор навчив цьому… Я не мав приятелів, дітлахів, і засумував якось. Зима теж була… Сніги… Вовки десь вили. Віщий говорив, що є краса у всьому. Навіть у такій зимі. А тут — подивіться довкола!
Довкола лежав Київ, принишклий під снігом. З димарів на Подолі курився димок. І на цьому білому тлі виблискували промені сонця-Поревита.
— Дивіться! — сказав Вогнедар і запустив сніжкою в Рогволода, — ну, дивіться же!
Княжич нагріб повну жменю снігу і з задоволенням пожбурив сніжкою в Первня. Той опирався спокусі скільки міг, але коли отримав ще одну сніжку, почав ліпити сніг і собі.
— Дивіться! — повторив Вогнедар задихано, — це ніколи не згине… Бо Сонце народжується з року в рік! Бо завжди буде сніг, і яблуні, і квіти… Аж поки не обернеться Колесо Вічності, але й тоді все почнеться спочатку! Усі храми на світі проминуть і зникнуть — а це залишиться! Мені не треба їхати за красою до Царгороду — вона довкола!
Він ухилився від сніжки Рогволодової, і та, прохурчавши мимо, влучила в якогось чоловіка, котрий уже довгенько спостерігав за ними.
— Ой, лихо! — вигукнув княжич, — чи не сталося чого?
— Вибачте, вельмишановний, — озвався і Вогнедар, — ми захопилися…
— Я бачу, — м’яко мовив чоловік в киреї поверх чорного монашого вбрання, — Ти, Петре, зібрався навертати цього язичника, а він, здається, навернув тебе…
Розчервонілий Первень раптово зблід.
— Отче Алемпію, — мовив прохально, — благаю, не кажіть отцю Феодосію… Наставник буде гніватися! Я дійсно … зробив зле.
— Нічого, — мовив мніх поблажливо, — діло молоде… А ти, юначе, чи не є тим самим Вогнедаром, про якого говорить всеньке місто?
— Я і є Вогнедар, — мовив Перунич, — а Первень дійсно ні в чому не винен… То ми з Рогволодом підбили його. Я не обізнаний з тим, що цього йому не належить…
Вогнедар говорив, а сам над силу гасив веселі іскорки в очах. Мніх заспокійливо хитнув головою.
— Нічого не сталося, — повторив, — я йшов за вами і чув дещо, сам того не хотячи. Ти надто розумний для язичника, Вогнедаре.
Юнак поправив розкошланого чуба і сказав спокійно:
— Я просто можу висловити те, що інші розуміють і без слів.
— А грамоти тебе навчено? — допитувався мніх, — я бо доглядаю книгозбірню Ярославову, і тому цікавлюсь письменними людьми.