Блискавиця Перунова [uk]

Рогволод поволі сповзав під кінські копита. Розуміючи, що хлопець пропав, Перунич усе ж таки спромігся висадити з сідла ще одного ординця. Спис з корогвою він затис під пахвою, а коня ухопив за повід.

«Воїнам… честь…і право… і суд… і милостив єсть…до хоробрих…Індра… пребуде…од віку…»

Вогник кинув меча до піхов і рушив з кіньми вперед. Рогволод уже лежав на землі, очевидно приглушений ударом по шолому. Перунич нахилився і ухопив його за руку.

— Піднімайся!

Очі молодого кривича відкрилися, але в них не було розуміння. Тоді Вогник перехопив його руку повище і рвонув вгору, дивуючись тому, що чоловік в кольчузі є таким легким.

— Давай в сідло! Швидко!

— Що це? — пробурмотів хлопець, — хто ти? Вогонь…Звідки вогонь?

— На конь! — гукнув Перунич, втрачаючи терпець, — Загинеш! Швидше!

Всеславич таки отямився і вчепився в гриву половецького коня. Тоді сів верхи, трохи не з’їхавши знову вбік. З-під шолома йому скрапувала кров.

— Тримайся верхи! — крикнув Вогник, знову видобуваючи меча, — тільки тримайся!

Половці кинулися втікати, коли зрозуміли, що потрапили між двох жорен. Рогданове крило з’єдналося з загоном Всеслава і рушило навздогін. Вирватися з кривавих обіймів лави-птиці вдалося лише кільком десяткам чоловік. В таборі за лісом переможці віднайшли обоз з награбованим і кілька сотен бранців — торкську жіноту з дітьми, та селян-русичів з довколишніх весей, які мали нещастя трапитись орді на дорозі. Всеслав, задоволений і веселий, підкликав Вогника до себе.

— То чий ти чура? — запитав, — мій чи Рогволодів?

— Нас мало б бути три седмиці, — відповів без усміху Перунич, — от я і намагався встигнути за всіх.

— А що там мої люди говорили, ніби вогонь горів довкола тебе?

— Бо поруч зі мною, — мовив Вогник з шанобою, — билися душі пращурів… Се велика відзнака, і я сподіваюся виправдати її.

— Ти уже виправдав! — сказав князь серйозно, — дякую тобі за сина, Перуничу! Я бо бачив, як ти його вирятував, та не міг пробитися на поміч. Велю виділити тобі добру долю з половецьких возів.

— Мені не потрібна здобич, — сказав юнак.

— А чого ж ти хочеш?

— Волі молитися Богам своїм у місцях, де це робили наші пращури!

— Се платня Далеборова, — зітхнув князь, — а тепер і твоя… Мніхи печерські проклянуть мене, я вже не говорю за митрополита… Але що ж… Я — твій боржник, воїн-жрець!

Поволі надходили ратники, і Вогник, спитавши у князя дозволу, подався розшукувати Далебора. Корогву він загледів швидко — ніс її сам Батура-тисяцький.

— Як добре, що ви живі! — щиро сказав юнак.

— Бог поміг, — озвався Батура втомлено, — страшна була сутичка… Ти часом не бачив Змагора, Перуничу?

— Ні… А де Віщий? Він же мав бути біля корогви…

Батура увіткнув оскепище з корогвою в землю. Він не піднімав очей, і Вогник зрозумів — сталося лихо.