Блискавиця Перунова [uk]

— Вашому сину, — всміхнувся Вогнедар, — якраз і не вистачає співбесідника.

— Краще б обробляв дерево! — хмикнув Батура, — або одружився. Не нашого це розуму діло — суперечки богословські. Ти — інша річ, ти у волхва учився і дар слова маєш, не кажучи вже про інше. Так тобі належить, а моєму сину належало б справу мою перейняти й рід продовжити. За дідів наших, аби він й рахманом став, то все одно залишив би нащадків, а нині? Сказав недавно Поляні, що жони то спокуса діавольська й гидота перед Господом, і що вона навмисне ходить павою, аби хлопці озиралися… Це моя-то Поляна! Дівча всю ніч проплакало… «Ах ти ж, — говорю йому, — поганець, чи ж ти не від жони родився, що верзеш отаке!» Очі опустить і стоїть…скромник. Добре, що хоч жінка не чула, як синочок її говорить про жон.

Рогволод, котрий кілька разів бачив Первня у Батури, куди приходив з приятелем, посміювався над сином дереводіла.

— Кажу йому, — оповідав про першу зустріч, — «Я Всеславич, Рогволод. А ти, напевне, Первень?» Згадав-бо, як ти мені за нього оповідав. А він і говорить та гордо так:: «Петром мене звуть, не Первнем…» І дивиться скоса. Батько мій мніхів не дуже любить, каже, що вони забагато волі взяли у Києві. У нас, у Кривичах, такого нема. І про що ти з ним ото говориш годинами? Я б з нудьги помер, їй-пра!

Петро-Первень же якось запропонував Вогнедару опісля чергової суперечки:

— Ти не хотів би побувати в храмі? Чи вам не можна?

— Чому ні? — відповів Перунич, подумавши, — подивлюся.

— Такої краси, — мовив Батурич упевнено, — немає у капищах ваших. Недарма траплялося, що люди руські хрестилися у Царгороді, бо бачили красу тамтешніх храмів і чули співи янгольські.

Рогволод, який ходив за Вогнедаром скрізь, почувши це лише пирхнув:

— Чи не думаєш, чоловіче, — мовив до Первня, — що і він охреститься, почувши співи церковні?

— Якщо вже йдеться про красу, — сказав Вогнедар, — то я хотів би подивитись кирикон у Ярославлім граді.

— Святу Софію? — зрадів Первень, — то ходімо!

До Ярославлього граду юнаки подалися втрьох. За ними вірною тінню біг Полісун. Біля храму Первень попередив, що треба залишити зброю, і Вогнедар зняв меча, а стерегти його попрохав вовцюгу. Сіроманець влігся біля сходинок і заховав морду між лапами.

— Ти, лишень, май на увазі, — навчав Первень, — що язичникам не можна йти далі притвору.

— Я не порушуватиму звичаїв, — озвався Перунич, — раз так належить, то хай буде…

Собор з рожевого каменю височів над ними, а з середини линув багатоголосий спів і солодкавий запах незнаних курінь. Вогнедар пройшов у різьблені двері, знову зі здивуванням помітивши на них знайомі взори безкінечнику, і зупинився перед другими, розчиненими дверима.

Велетенська зала освітлена була не стільки скупеньким зимовим сонечком, скільки блиском свічок. Блиск вбирав очі — виблискувала смальта на стінах та позолота на підсвічниках. Молодий воїн пожалкував, що не можна пройти і роздивитись усе зблизька. Він глянув на стіни притвору і раптом усміхнувся…