Першому гравцеві приготуватися

Але я не панікував, бо я знав наступний рядок. Я бачив «Військові ігри» так багато разів, що я знав увесь фільм напам’ять.

— Привіт, Гові! — сказав я. Але голос, який я почув в навушниках, не був моїм. Це був голос Метью Бродеріка. Коли я сказав репліку, попередження на дисплеї зникло, і у верхній частині дисплея з’явився рахунок 100 очок.

Я напружив мізки, намагаючись подумки програти іншу частину сцени. Наступна репліка була за мною.

— Як поживаєш? — сказав я, і мій рахунок зріс до 200 очок.

— Досить добре, — відповів Гові.

У мене запаморочилась голова. Це було неймовірно. Я був повністю всередині фільму. Галлідей перетворив фільм п’ятдесятирічної давності на інтерактивну відеогру в реальному часі. Цікаво, скільки часу йому знадобилось на програмування?

На дисплеї загорілося ще одне попередження: «Ти спізнишся в школу, Девіде! Поквапся!»

Я відійшов від автомату «Galaga».

— Ей, не хочеш продовжити? — запитав я Гові.

— Звичайно, — відповів він, схопивши контролер. — Дякую!

На підлозі з’явилася зелена доріжка, що вела від місця, де я стояв, до виходу. Я пішов нею, але тоді згадав повернутися і захопити зошит з зображенням гри «Dig Dug», точно як Девід у фільмі. Коли я це зробив, рахунок підскочив ще на 100 очок, і на екрані з’явився напис «Бонус за дію!».

— Бувай, Девіде! — закричав Гові.

— Бувай! — крикнув я у відповідь. Ще 100 очок. Це було легко!

Зеленою доріжкою я вийшов з «Ґранд Палас-20» і пройшов вгору жвавою вулицею кілька кварталів. Тепер я біг засадженою деревами приміською вулицею. Завернув за ріг і побачив, що доріжка веде прямо до великої цегляної будівлі. Вивіска над дверима говорила «Середня школа округу Сногоміш» — школа Девіда і місце кількох наступних сцен фільму.

Я забіг всередину, голова кипіла від думок. Якщо наступні дві години я повинен був тільки відтарабанити рядки діалогу з «Військових ігор», то це буде легесенько. Сам того не знаючи, я підготувався більш ніж достатньо. Я знав «Військові ігри», мабуть, навіть краще, ніж «Справжнього генія» чи «Вже краще померти».

Поки я біг порожніми шкільними коридорами, переді мною з’явилося ще одне попередження: «Ти спізнюєшся на урок біології!»

Я продовжував на максимальній швидкості мчати зеленою доріжкою, яка тепер яскраво пульсувала. Вона зрештою привела мене до дверей класу на другому поверсі. Крізь вікно я міг бачити, що урок вже почався. Учитель стояв біля дошки. Я бачив своє місце — єдине порожнє в кімнаті.

Прямо за Еллі Шіді.

Я відчинив двері і навшпиньки пройшов всередину, але вчитель відразу мене помітив.

— Ах, Девіде! Приємно, що ви вирішили до нас приєднатись!