Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
Промовляючи це, Джордж спочатку сидів біля столу, а тоді підвівся і, схвильовано жестикулюючи, заходив по кімнаті. Очі його палали, в них зблискували сльози, і старий добряга, до якого він звертався, зрештою не витримав і, діставши з кишені жовту шовкову хустину, заповзявся витирати нею обличчя.
— Сто чортів їм у печінку! — раптом скипів він.— Я ж завжди казав, що всі вони кляті мерзотники! Ти вже даруй, що я так лаюся. Ну що ж, щасти тобі, Джордже! Тільки будь обережний, синку, не вбивай нікого... цебто постарайся не вбивати. Як на мене,
то краще цього не робити, їй-право... А де твоя дружина, Джордже? — спитав він, починаючи й собі збуджено ходити по кімнаті.
— Втекла, сер... Втекла з дитиною на руках світ за очі. Подалася десь на Північ, і хтозна, коли ми тепер побачимось і чи побачимось взагалі.
— Не може бути! Оце-то диво! Втекла від таких добрих господарів?
— Добрі господарі часом залазять у борги, а закони вашої країни дозволяють їм одірвати дитину від матері й продати на виплат тих боргів,— гірко відказав Джордж. »
— Ото дивина! — мовив старий добряк, засунувши руку в кишеню.— Можливо, я чиню нерозважливо... Та де вже тут, у біса, бути розважливим! — раптом вигукнув він.— Ось візьми, Джордже.— І, витягши пачку грошей, він простягнув її Джорджеві.
— Ні, мій добрий заступнику! — сказав Джордж.— Ви й так чимало для мене зробили, а це може вам зашкодити. Гадаю, в мене вистачить грошей, щоб дістатися, куди мені треба.
— Ні, ти неодмінно візьмеш їх, Джордже. Гроші — то скрізь велика підмога, вони ніколи не вадять, якщо надбані чесно. Отож бери їх, синку, бери й не балакай!
— Гаразд, але з умовою, що я поверну їх вам, коли зможу,— сказав Джордж, беручи гроші.
— А тепер, Джордже, скажи мені, чи довго ще ти збираєшся так мандрувати? Сподіваюся, що не довго й не далеко. Усе це дуже дотепно, але надто вже ризиковано. А отой хлопчина з тобою — хто він?
— То вірний товариш. Він утік до Канади «десь понад рік тому. А вже там почув, що його хазяїн з люті на нього жорстоко відшмагав його матір. То він пройшов усю дорогу назад, щоб розрадити бідолашну стару і якось забрати її з собою.
— І забрав?
— Ще ні. Він чатував коло маєтку, та все поки що не випадало нагоди. То оце тим часом він поїхав зі мною, щоб провести мене до Огайо. Там він залишить мене на друзів, що допомогли йому втекти, а сам повернеться по неї.
— Небезпечно, ой як небезпечно! — мовив містер Вілсон.
Джордж випростався і зневажливо посміхнувся. Старий добряк з простодушним подивом розглядав його з голови до ніг.
— Джордже, з тобою сталася дивовижна річ. Ти поводишся й розмовляєш наче зовсім інша людина,— сказав він.
— Бо я тепер вільна людина! — гордо відказав Джордж.— Так, сер, я вже нікого не назву своїм паном. Я вільний!
— Стережися! Хтозна... тебе ще можуть спіймати.
— Коли б таке й сталося, містере Вілсон, то в домовині всі люди однаково вільні та рівні,— мовив Джордж.
— Я й досі не можу отямитись від твого зухвальства!— сказав містер Вілсон.— Заявитись отак до найближчого заїзду!..
— В тім-то й річ, що до найближчого, містере Вілсон. Воно й справді таке зухвальство, що їм і на думку не спаде сюди заглянути. Вони шукатимуть мене десь далі. До того ж навіть ви мене ледве впізнали. Що ж до Джіма, то він не з тутешніх невільників, і його в цих місцях ніхто не знає. Та його вже, мабуть, і шукати покинули. Ну, а мене з тієї об’яви теж навряд щоб хто впізнав.
— А тавро на руці?
Джордж стягнув рукавичку і показав ледь загоєний рубець.
— Це прощальний дарунок містера Гарріса,— гидливо мовив він.— Тижнів зо два тому він забрав собі в голову потаврувати мене, бо, мовляв, я от-от від нього втеч. Цікава штука, правда ж? — додав він, знову надягаючи рукавичку.
— У мене аж кров холоне, коли про все це подумаю... Такий риск, така небезпека! — сказав містер Вілсон.