Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
1 Шапо (франц.) — капелюх.
По кімнаті весь час сновигали кілька негрів у широченних штанях та куценьких сорочках — без видимої користі, одначе із щирим бажанням прислужитися господареві та його гостям. А коли ви ще уявите собі веселе палахкотливе полум’я, що аж гуде у великому каміні, розчинені навстіж надвірні двері та вікна з ситцевими завісками, що тріпочуть від свіжого вітру,— то й матимете живе уявлення про всі принади кентуккійського заїзду.
Сьогоденний кентуккієць являє собою наочний приклад до теорії спадковості, його діди були відважні мисливці — вони жили по лісах, спали просто неба, і зорі правили їм за свічки. Отож і нащадок їхній дотепер поводиться в домі, наче в таборі: ніколи не скидає капелюха, простягається де попало, задираючи ноги на спинку стільця,—точнісінько так, як лежав його пращур десь у лісі на моріжку, впершися ногами в стовбур дерева; і літом, і взимку він розчиняє всі вікна та двері, щоб наситити повітрям свої величезні легені, і з приязною безцеремонністю називає кожного зустрічного «чужинцем». Одне Слово, годі й шукати людини щиросердішої, безтурботнішої та легшої на вдачу.
Саме в таке-от безжурне товариство й потрапив наш подорожній. То був невисокий на зріст, досить огрядний, дбайливо вдягнений чоловік, з добродушним круглим обличчям, чемний і пристойний на вигляд. Певно, він дуже дорожив своєю валізою і парасолькою, бо ніс їх сам, рішуче відхиливши всі спроби слуг допомогти йому. Він стурбовано розглянувся по кімнаті й подався ближче до вогню, де примостив свої речі під стільцем, а сам сів і з деякою осторогою позирнув на чолов’ягу, який прикрасив своїми чоботами камінну полицю і так завзято чвиркав слиною на всі боки, що людині чутливій і делікатній аж лячно було на те дивитись.
— Ну що, чужинцю, як живете? — обізвався вищезгаданий пан, на знак вітання пальнувши тютюновою жуйкою в бік прибульця.
— Дякую, добре,— відказав той, стривожено відсуваючись далі від такого вітання.
— Що новенького? — запитав співрозмовник, витягши з кишені брусок пресованого тютюну й великий мисливський ніж.
— Та начебто нічого,— відповів прибулець.
— Жуєте? — спитав кентуккієць, по-братерському простягаючи літньому подорожньому частку свого тютюну.
— Ні, дякую, мені шкодить,— сказав той, обережно відстороняючись.
— Шкодить? Та невже? — невимушено промовив його сусід і запхав до рота чималий шмат тютюну, щоб знову наготувати жуйки для загального добра.
Літній подорожній щоразу аж здригався, коли довготелесий сусід вистрілював у його бік. Нарешті той помітив це і великодушно повернув свою артилерію під іншим кутом, узявшись обстрілювати камін з таким воєнним хистом, що його цілком вистачило б на здобуття ворожої фортеці.
— Що там таке?—запитав літній подорожній, побабчивши, що кілька чоловік стоять перед великою об’явою на стіні.
— Негр утік! — коротко відказав один з того гурту. Містер Вілсон — так звали літнього подорожнього —
підвівся, дбайливо поправив валізу й парасольку, потім неквапливо дістав з кишені окуляри, насадив їх на ніс і аж тоді прочитав:
«Утік від нижчепідписаного молодий мулат, на ім’я Джордж. Зріст — шість футів, шкіра світла, волосся каштанове, кучеряве. Досить здібний, гарно говорить, уміє читати й писати: Очевидно, видаватиме себе за білого. На плечах і спині має глибокі рубці. Права рука таврована літерою «Г». Сплачу чотириста доларів за нього живого і стільки ж за переконливе засвідчення його смерті».
Літній подорожній упівголоса прочитав об’яву від початку до кінця, неначе хотів завчити її напам’ять.
Цибатий вояк, що взяв під обстріл камін, спустив додолу довжелезні ноги, підвівся на весь свій велетенський зріст, а тоді підступив до тієї об’яви і влучним, точно розрахованим пострілом заліпив у неї чималий заряд тютюнової жуйки.
— Отаке моє слово! — коротко мовив він і повернувся на місце.
— Чого це ви так, чужинцю? — запитав господар.
— Я б залюбки плюнув отак і на того, хто написав цього папірця, коли б він був тут,— спокійно відказав довготелесий, знову беручись різати тютюн.— Хазяїн, що має такого хлопця й не дасть собі з ним кращої ради, цілком заробив, щоб його втратити. А оці об’явки — ганьба для всього штату Кентуккі. Ось що я вам скажу, коли хочете знати!