Хатина дядька Тома

— З тими тямущими неграми завжди сама морока,— подав голос якийсь вайлуватий здоровило з другого кінця кімнати.—Отож і доводиться шмагати й таврувати їх. Якби вони шанувалися, з ними такого не чинили б.

— То, по-вашому, треба обернути їх на худобу,— неприязно мовив скотар.

— З ученого негра користі хазяїнові ні на гріш,— уперто гнув своєї той здоровило, навіть і не дочувши презирства у голосі співрозмовника.— То на дідька ж його розум і все таке інше, як не мати з того зиску? А сам він, певно, так і дивиться, щоб пошити хазяїна в дурні. Мав я колись кількох таких розумників, то скоро збув їх на пониззя. Знав, що як не збуду, то вони однаково втечуть.

На цьому розмова урвалась, бо перед дверима заїзду спинилася невелика чепурна коляска з темношкірим кучером на передку. В ній сидів благородний з вигляду, вибагливо одягнений пан.

Усе товариство з цікавістю звернуло очі на прибульця, як буває завжди, коли перед знудженими негодою та безділлям людьми з’являється нова особа. Подорожній був дуже високий на зріст, із смуглявим? іспанського типу обличчям, виразними темними очима і чорними, як вороняче крило, кучерями. Його красивий орлиний ніс, рівно окреслені тонкі уста й зграбна, струнка постать справили неабияке враження на глядачів. Він невимушено вступив до заповненої людьми вітальні, порухом голови показав слузі, де поставити валізи, а тоді, скинувши капелюх і чемно вклонившись до товариства, неквапливо перейшов до прилавка й записався у господаря як Генрі Батлер з Окленда. Обернувшись, він побачив на стіні об’яву, з байдужим виглядом підступив до неї і перебіг її очима.

— А що, Джіме,— звернувся він до свого слуги,— здається мені, нам трапився по дорозі ніби такий один, десь біля Вернена?

— Атож, пане,— відказав Джім.— От тільки за руку я не певен.

— Ну, на руку йому я, звісно, не дивився,— мовив прибулець і недбало позіхнув. Тоді повернувся до господаря і загадав приготувати йому окрему кімнату, бо мав негайно писати якогось листа.

Господар запопадливо схопився з місця, і не минуло й хвилини, як з десяток негрів, негритянок і негренят, старих і малих, з галасом Заметушилися по заїзду, мов сполоханий табунець куріпок, і, хапаючись, штовхаючись, наступаючи одне одному на ноги, старанно заходилися «ладнати панові кімнату». Тим часом він сам спокійнісінько вмостився на стільці посеред вітальні й завів розмову з чоловіком, що сидів поруч.

Власник фабрики, містер Вілсон, ще відтоді, як незнайомець тільки-но з’явився на порозі, весь час пильно й збентежено придивлявся до нього. Йому здавалося, що він уже десь бачив цього чоловіка і навіть був з ним знайомий, але де — він ніяк не міг пригадати. Щоразу, як той щось казав, чи рухався, чи усміхався, він аж здригавсь і втуплював у нього очі, але тут-таки відводив їх, зустрівшись із холодним та байдужим поглядом великих темних очей незнайомця. Нарешті в нього, як видно, сяйнула раптова згадка, бо він уп’явся в незнайомця таким враженим і переляканим поглядом, що той сам підійшов до нього.