Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
Засмучений Том тяжко зітхнув і спробував хоч якось його розрадити.
А нагорі» в каютах, сиділи батьки й матері, щасливі подружжя, і коло них пурхали веселі діти, схожі на різнобарвних метеликів, і життя було легке й безжурне.
— Ой мамо! — сказав один хлопчик, щойно прибігши з нижньої палуби.—нами їде работорговець, а там унизу в нього четверо чи п’ятеро негрів.
— От бідолашні! — мовила його мати з жалістю і обуренням.
— Що м таке? — спитала інша дама.
— Внизу їде кілька нещасних рабів,— відказала хлопчикова мати.
— І всі в кайданах,— докинув хлопчик.
— Яка ганьба для нашої країни, що ми й досі бачимо таке! — мовила та дама.
— Е, тут можна багато чого сказати і за, і проти,— обізвалася благородна пані, що сиділа біля дверей своєї каюти з шитвом у руках, тим часом як її маленькі хлопчик та дівчинка гралися поряд.— Я бувала на Півдні і мушу вам сказати, що як на мене, то неграм воля ні до чого, так їм живеться краще.
— З одного боку воно, може, й правда. Не заперечую, є негри, яким живеться непогано,— визнала дама, що говорила перед нею.— Та, на мій погляд, найстрашніше в рабстві — це наруга над людськими почуттями, ось, приміром, коли розлучають сім’ї.
— Авжеж, це справді недобре,— погодилась її співрозмовниця, піднімаючи перед себе дитяче платтячко, що його тільки-но скінчила шити, і пильно роздивляючись оздоби на ньому.— Та, мабуть, таке трапляється не дуже часто.
— Ого, ще й як часто! — гаряче заперечила перша дама.— Я багато років жила в Кентуккі й Вірджинії і бачила чимало такого, від чого аж серце кров’ю обкипало. Що б ви сказали, голубонько, якби оцих ваших двох діточок забрали від вас і продали не знати куди?
— Не можна порівнювати наші почуття з їхніми,—відказала друга дама, перебираючи клубки ниток на колінах.
— Ну, коли ви так кажете, шановна, то, певно, зовсім не знаєте цих людей,— із запалом мовила перша дама.— А от я народилася й виросла серед них. І добре знаю, що почуття в них такі самі, як і в нас, а може, навіть і глибші.
— Он як! — озвалась її співрозмовниця, а тоді позіхнула, виглянула у віконце каюти і нарешті закінчила тим, з чого почала: — І все ж, як на мене, воля їм ні до чого.
— Що й казати, сама доля судила африканцям бути рабами й коритися своїм господарям,— докинув поважний пан у чорному, що сидів біля дверей.
— От і чудово! — обізвався довготелесий чоловік, який стояв неподалік.— Нумо всі торгувати неграми, коли вже сама доля так судила! Що ви на це скажете, чужинцю? — обернувся він до Гейлі, що, застромивши руки в кишені, стояв осторонь і уважно прислухався до розмови.— Атож,— провадив далі довготелесий,— ми повинні слухатись велінь долі. Негрів треба продавати, міняти, кривдити, на те ж їх і створено. Дуже дотепний доказ, правда ж, чужинцю? — знову звернувся він до Гейлі.
— Ніколи про це е думав,— відказав Гейлі.— Я людина темна, красно балакати не вмію. А до торгівлі пристав лиш на те, щоб заробляти собі на прожиток. Коли воно й погано, я ще, мабуть, встигну покаятись.
— А тим часом навіщо завдавати собі клопоту, правда ж?
І довготелесий незнайомець — то був не хто інший, як чесний скотар, з яким ми познайомили читача в кентуккійській таверні,— сів і закурив сигару. На його довгастому сухорлявому обличчі блукала дивна усмішка.
Раптом пароплав зупинився, і всі, як звичайно, подались на палубу глянути, що то за пристань.
Тільки-но з пароплава спустили сходні, як на борт швидко збігла якась чорношкіра жінка. Вона стрілою увігналася в натовп, за мить опинилась на нижній палубі, де сидів гурт невільників, і з гіркими риданнями кинулася на шию бідоласі, що його продали як «Джона, тридцяти років». То був її чоловік.
Цю сцену спостерігав високий молодий пан з чутливим та виразним обличчям. Раптом він обернувся до ( Гейлі, що стояв поряд, і хрипким від хвилювання голо сом сказав;
— Чоловіче добрий, як ви можете, як ви смієте торгувати людьми? Погляньте на цих нещасних! Ось я тішуся собі з того, що їду додому, до жінки й дитини. Але ж той самий дзвін, що звелить пароплавові везти мене до них, назавжди розлучить цього знедоленого чоловіка з його дружиною. Бійтеся бога, ще відплатиться вам за все!
Торговець мовчки відвернувся і перейшов на другий кінець палуби. Там він дістав з кишені записник і зайнявся підрахунками, до яких так часто вдаються, щоб заспокоїти нечисте сумління.
Тим часом пароплав повільно одійшов від берега, і на ньому знову стало весело, як і раніш. Чоловіки тинялися по палубі, розмовляли, читали, курили. Жінки шили, діти гралися, а пароплав сунув собі далі.
Одного ранку, коли він зупинився біля пристані якогось містечка в Кентуккі, Гейлі зійшов на берег в одній невеличкій справі.