Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0666-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози». Краткое содержание книги:
Світ — це система сфер. Представники соціального дна і люди зовні пристойні, зазнаючи химерних взаємопоєднань і відторгнень, усвідомлюють сакраментальну істину: «Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам».
Для широкого загалу.
Отож Іван Василевський над усе боявся, як то кажуть, «улізти». Тому після лекцій пішов не додому (як не ходив, коли жив у гуртожитку), а в бібліотеку, де опрацював потрібні книжки, а тоді подався до палісадника з кількома лавками, вибрав незайняту і, немилосердно кадячи цигарку за цигаркою, твердо вирішив Федя Сала послухатися, можливо, й не тому, що той його переконав, а тому, що взагалі слухався людей із сильнішою від своєї вдачею — мав-бо волю підломлену ще в дитинстві від деспотичного вітчима.
Отож повертався на місце нового осідку як ходяча палиця: виструнчений, простойдучий, із заплилими лудою очима, із цигаркою в кутку рота, дим з якої найочевидніше й не плив нікуди далі очей, відтак утягувався ними та й лудив йому позір.
Перше неприємне, що його стріло, був Пес, який також значиться між персонажів цієї драми, через що писатимемо його з великої літери. Пес був нікчемний: суміш порід, які опанували цю околицю, старий, коротконогий, облізлий, із прямими вушками, зате з необскубаним хвостом, отже, гідності до кінця не втратив — він гавкав на Івана ярісно, ошкірюючи невеликі, може, й розхитані зуби. Василевський стояв не рухаючись, — до речі, вчора Пса ніде не було, — чекаючи, чи щоб цей нікчемний виплодок якоїсь місцевої, мабуть, не вельми високоморальної суки відгавкався, чи щоб хтось вийшов із дому й убезпечив його.
— Він у нас не кусається, ідіть смєло! — сказав за спиною чоловічий голос. — А вопще вгостіть його раз-другой ковбаскою, і він вам ноги лизатиме. Оце він ковбаски, капосний, і вимагає.
Іван озирнувся: у хвіртці стояв господар. Мав на собі ті ж лахи, що й учора, а всміхався подібно до Пса, навіть слова викидав гаркітливо.
— Приберіть його! — наказав Іван.
— Пшов вон! — крикнув господар, від чого Пес перестав гавкати, але чомусь облизався й позирнув на прибульця чи насторожено, чи недовірливо.
— Собаки чуствують, коли їх бояться, — сказав господар. — Є у вас ковбаса?
— Та трохи є, — сказав Іван.
— То киньте, побачите, що буде, — сказав господар і криво всміхнувся.
Ковбаси Іван купив сто грамів для сьогоднішньої вечері, попросивши порізати на скибки. Вибрав із паперу в папці смужку й кинув. Пес якось дивно стрибнув угору, трохи боком, вправно зловив подачку й миттю проковтнув. Відтак казково змінився: рот заслинився, а очі стали принизливо жебрацькі.
— От знакомство й відбулось, — сказав господар. — Дайте йому ще кавальчика і йдіть сміло.
І знову — стрибок, клацання зубів, але коли Іван рушив, Пес загарчав.
— Це він у вас ще просить, — пояснив господар. — Хороша, м’ать, у вас ковбаска. Але ви його не балуйте, бо спортиться.
У прочілі вже стояла Таїсія Іванівна, але цього разу була не чорнолиця, а сіра, ще й дивно сіра: очі, барва волосся, обличчя, одежа, губи, навіть суха шкіра.
— Вам у нас буде харашо! — проспівала вона. — Та й ви, бачу, молодой чєловек порадошний, суджу по тому, як вас Рексик стрів.
— Гав, гав! — зовсім не злобиво сказав Рексик.
— Да, він у нас не дурний, — мовив господар. — Розбирає, де ковбаска, а де лайно.
— Фе, Аркаша! — докірливо сказала Таїсія Іванівна. — Шо це ти таке некрасіве говориш при посторонньому.
— Вже не посторонній, коли втесався в наше кодло, — сказав господар і загиготів.
І тут Іван побачив несподіване: сірі очі Таїсії Іванівни метнули вогонь. Але не сірий, а таки жовтий, а може, оранжевий.
Бачу кін. Розсувається завіса. На кону сферичне тіло, розрізане навпіл. У нього вписано кімнату, в якій поселився Іван Василевський. Він сидить на ліжку. В кімнаті один стілець, а ще є електроплитка. З одного боку входить Аркадій Петрович, господар із Псом. Пес матиляє хвостом і люб’язно ошкірюється, дивлячись на Івана з підгідливим чи запобігливим проханням, очевидно, хоче ковбаси. З другого боку входить Таїсія Іванівна, за якою біжить Кіт, а від задника виступає Людмила. Вона строго одягнена, охайно зачесана, трохи надмірно намазюкана, від чого очі — ніби провалля, губи підтиснено. Обидві жінки принесли ослінці, на яких розсідаються; Аркадій Петрович сідає на тому, що тут був. Кіт із Псом зустрічаються посеред кону, перший вигинає спину й сичить. Пес гавкає, Кіт не витримує і стрибає на постіль і там завмирає. Пес полишає змаг і мирно влягається посеред кону, вигризаючи воші.