Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0666-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози». Краткое содержание книги:
Світ — це система сфер. Представники соціального дна і люди зовні пристойні, зазнаючи химерних взаємопоєднань і відторгнень, усвідомлюють сакраментальну істину: «Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам».
Для широкого загалу.
— То чому? — різко повернувся до Аркадія Пастуха.
— Бо вони ближче, сказать, до природи. Бачили курчат? Коли всі сильні, то й харашо. А буде між них мізерне, йому не помагають вижити, о нє! Довбуть і довбуть, що й здоровий не витримав би. І курка-квочка довбе — це слабость чуствують. І хочуть ту слабость зничтожить. Хорошо це чи плохо?
— До чого це ви?
— До того, шо і я маю слабкость: випить люблю. Нє, не люблю! Шось, понімаєте, починає мулить, душа плаче, я так і сяк, а виходу катма! Ну я й припікаю — біда, але накша. Та ж, що і вдовольствіє… Тоді в них, у баб, чортяка і влазить. Мені біда, а їм удовольствіє мене довбать…
— Навіщо це мені розказуєте?
— Щоб придупридить, поки не влізли між наші біди…
— Не збираюся влазити між ваші біди!
— Да, ви мені понравились, — сказав Аркадій Пастух. — Здорово ви їх припекли, маладєц! Але вони вас так просто не оставлять, знайдуть слабинку… Тут двоє до вас було — убіжали. І молодці, що убіжали, а я от загруз… Бо всі ми в жизні рано чи пізно загрузаємо… Був я перший, який сюда прийшов.
— Хочете сказати?.. — зчудувався Іван, активізуючи свої змисли, бо коли в нього траплялося щось несподіване, розгублювався і не швидко віднаходив нитки.
— Ну, конешно! Вони, сказать, мов павуки, а ми, мужва, як мухи. Десь таке, я слишав, у природі буває: самиці пожирають самців.
Можливо, Іван був надто вражений почутим, відтак його мозок несподівано напружився, і хоча він капітально не сприймав натяків, але тут посилив зв’язати.
— Хіба Людмила не ваша дочка?
— Конешно, нє! — засміявся Аркадій Петрович, і в нього з рота ніби вибухнув дим. — Прийшов сюда на готовеньке. Тоїсть я так само, як і ви, квартирант.
— Приймак?
— Приймак — це тоже квартирант. Я на своїй шкурі це почуствував.
Іван Василевський був уражений. Власне, не тим, що Аркадій Пастух виявився, м’яко кажучи, колегою, а точніше тим, хто пройшов шлях, на якого щойно ступив сам, а з його здатності мислити можна було подумати, що належав до породи так званих народних філософів, бо, судячи з його мови, освіти не мав. Сам же Іван, незважаючи на правильну мову й освіченість, таких глибин ніколи не сягав; фігурально кажучи: вивчаючи філософію, філософом не став.
— А що сталося з Людмилиним батьком?
— Якось там його зхамкали, — показав зуби Аркадій Петрович. — Вони потайні і не дуже розказують. Це я до того прийшов своїми розмишлєніями… Бо добре на них надивився.
І він поставив проти Івана кругле, майже сяюче обличчя, з очима, які засвітилися бляшано, і з ошкіреним в усмішці ротом. На мить Іванові здалося, що перед ним божевільний, а в таких випадках його опановував жах, бо людина він, попри все, сторожка й у глибині душі — страхопуд. З другого боку, здобув інтереса до розмови, адже збирався тут жити, тож усе почуте може виявитися бозна-як корисне.
— Тайка думала, — захихотів досить противно Аркадій Петрович, — шо коли в мене фамілія Пастух, то я стану пастухом для неї і для її чада — баби сильних люблять, бо вони ближчі до природи. Візьміть вовків: самці гризуться, а до себе вовчиця допускає того, хто всіх подолав, хе-хе! І тут Тайка, тоїсть Таїсія Іванівна, обшиблась, бо я не пастух, а вівця, може, горша за них. Пойняли мене? Ви образований чоловік і маєте мене пойнять як мужчина мужчину, бо тут усе як у природі.
— Хочете, щоб я звідси пішов? — здобувся на тимчасове прозріння Іван Василевський.
— Та Боже борони! — вигукнув цілком щиро Аркадій Пастух. — Це коли ви є чи, як раньше, хтось інший, то вони удержуються, щоб мене не зжерти і не відлякать, так сказать, для Людки жениха.
— Жениха? — вибалушився цілком тупо на співрозмовника Іван.
— А чого думаєте, — єхидненько пролопотів Аркадій Петрович, — вони беруть квартирантів? Людка тіко десять класів кончила, а простого, як я, не хоче — їй подавай образованого, а образовані образованих собі шукають. От і засиділася. І на стіни вже почина дертися, бо в них там, знаєте, є пеклочко, отож і припіка, хе-хе! А мамка неїна, тоїсть Тайка Іванівна, в усьому їй потурає, а вона ще більше казиться, Людка тоїсть. А винний я! Вона, бач, із себе тілігентку корчить: картінки малює, книжечки почитує, морду собі красить. Hє, простому до неї не підступись.
— Десь працює? — спитав Іван Василевський.
— На льонокомбінаті, — презирливо сказав Аркадій Пастух. — А там самі баби — жениха там не знайдеш…
— А ви працюєте?
— Временно: то там, то сям — це коли допечуть, — недбало проказав Аркадій Петрович. — А коли їх чортяка покидає, — це також случаїця, — то кидаю… Бо я, сказать, через свою слабкість непостоянний.