Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0666-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози». Краткое содержание книги:
Світ — це система сфер. Представники соціального дна і люди зовні пристойні, зазнаючи химерних взаємопоєднань і відторгнень, усвідомлюють сакраментальну істину: «Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам».
Для широкого загалу.
Іван подумав, що це він і вчинить. Бо Федина фізіономія чомусь була йому не до шмиги, що ідентичне до слова «противна». Власне, не так. Той портрет дивний: де б не був у кімнаті Іван Василевський (навіть не полінувався встати й перевірити), Федині очі пильно стежили за ним, ніби повертаючи зорками. Містика? Ні, просто Іван був такий наївний, що не відав: це елементарний малярський ефект, і таке можна помітити на будь-якому портреті, а ще на ту пору Іван Василевський поняття зеленого не мав, що містикою портретів свого часу надмірно користувалися готичні письменники, отож, можливо, трохи її є й насправді. Це тим більше прикладалося, бо останнім часом Іван був роздратованим. Отож першою дією (коли не вважати на запалення електричної плитки) в цьому домі стало те, що він зняв портрета Феді Сала й без жодного пошанівку до свого нареченого приятеля закинув під ліжко. Але під ліжком знайшов іншого — Аркадія Пастуха, очевидно також написаного Людмилою, бо й цей був аматорською мазнею, але цілком з Фединим портретом однотипною, тобто написаною в тому ж стилі. А коли вже прочувається стиль, подумав Іван Василевський, то картини можуть бути й не мазня. Ця мудра думка його заспокоїла, отож вимкнув електричну плитку й утомлено, відчуваючи солодку втому, простягнув під ковдрою ноги, видихаючи з грудей зайве повітря.
Його збудив запах смажених млинців, навіть чути було, як шипіла на сковороді олія. Іван Василевський був студент, а це значило: постійно голодний, отож цього першого ранку в новому помешканні відчув чи здобув од тих запахів ледве не кишковий заворот. Звернув увагу не на сонячні стяги, які розкраяли простір кімнати, а таки на цей запах; зрештою, нічого дивного, адже вчора не повечеряв; а обід мав у студентській їдальні, де вміли ідеально позбавляти їжу смаку та поживності; а вчорашній сніданок — булочка з родзинками, яка чомусь називалася «жулик», очевидно, винахідник її вважав, що його витвір мав обдурювати споживача, а не насичувати.
Хтось там, на кухні, вкрутив крана — дзвінко полилася вода; Іван по-дурному намагався вгадати: в каструлю тече вода, в чайника чи у відро? І вирішив, що таки в каструлю, а це знову-таки значило: мала готуватися їжа, відтак через якийсь час помешканням попливе новий потік запахів, якого його зголодніле тіло може не витримати. Тим-то скочив на рівні. Була для цього ще одна причина, менш істотна: мав поспішати на лекції (про це сповістив годинник, коли коротко на нього позирнув), тому пішов у майці до вказаного ще вчора ввечері вмивальника і став дзенькати носиком.
Відтак відчув, що за спиною хтось стоїть. Різко обернувся — була це господиня (як же її звати? — вчора називалася, ні, забув). Господиня височіла, вилита, немов скульптура в чотирикутнику прочілу, світло падало їй у спину, через що обличчя бачилося чорне, але намагалося всміхатися.
— Нам треба обговорить условія вашого в нас проживанія, — сказало чорне обличчя. — Це шоб ми вам не мішали, а ви нам.
— Охоче, — сказав Іван, обтираючись далеко не свіжим власним рушником. — Але зараз біжу на лекції.
— Конешно, — сказало чорне лице. — Це ні к спєху!
Але з прочілу, в якому була скульптурно вилита, й не подумала зіступитися.
— Хочете ще щось? — спитав Іван Василевський.
— Поки одне, — сказала тим-таки мироточивим голосом господиня. (Фу, її звати Таїсія, згадав Іван. А по батькові? Здається, Іванівна.)
— Да, пока що одне, — повторила Таїсія Іванівна. — Хочу у вас попросить, щоб не ходили в поміщенії голим. Тут у нас женщина і молода дєвушка.
— То у вас живе ще якась жінка? — по-дурному виставив очі Іван.
— Нє, я неправильно висказалася, — мовила все ще медоточиво Таїсія Іванівна. — Женщина — це, сказать, я, хоч і моя доч тоже женщина.
Поняття «голий» у господині було своєрідне: Іван був у штанях, капцях, правда на босу ногу, і в майці. Отже, йому пропонувалося виходити вмиватись у сорочці — моральні підвалини цього дому його, відверто кажучи, вразили.
— То я маю купити собі вмивальника? — спитав здивовано.