Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Саме тоді Людмила на нього пильно й подивилася. І не тільки пильно, а уважно, темно й трохи пронизливо.

За вікном — вечір: густий, сірий. Здавалося, це від нього впливає в Сферу, чи, властиво, клітину її — кімнату, напружений спокій, і це було перше, що Іван відчув, переступивши цього порога. Так, ніби кожну клітинку повітря налито тривогою, природи якої не розумів. Електрична плитка жарила на всю міч — червоне коло на підлозі, розпечене коло, у свіченні якого також прочувалася тривога. Дозвола на те, щоб палити плитку і щось на ній варити, він дістав, бо в них у хаті, сказала Таїсія Іванівна, досить тепло не буває. Вони через бідність палять скупо, а за електрику… ну це таке, можна й не платити, але коли він такий принципіяльний, то має платити додатково — фраза загадкова, що могла означати, що вони вживають так званих «жучків», щоб менше платити. Власне, було так. За світло, сказала господиня, платити не тра — це вони беруть на себе, а коли він хоче платить за плитку, то «пожалуста». Він спитав, як вони це вирахують?

— Так, як платив Федя, — сказала господиня й повела у Федин бік бровою.

— Мєлоч, — сказав Федя і назвав цифру.

Оце про такі речі думав, уже лежачи в ліжку. Плитку поки що не вимикав, хай собі! Потім перемкнув думки на інше: його, очевидно, посів дур, коли згодився сюди перебратися. У кімнаті гуртожитку жило їх четверо, а у Сфері їх також четверо; тож гуртожиток ніби залишався такий самий, незважаючи на розділення стін. Звуки лунали в домі чітко, ніби були й самі люди загнані й не мали звідси виходу. Дещо визначав за гірше: там були люди, до яких призвичаївся, а з цими ще мав уживатися. Але тоді, коли Федьо запропонував сюди переселитись, у ньому спрацювала якась задавнена туга; очевидно, втомився від гуртожитського життя і запраг таки відокремлення, а воно тут усе-таки більше, як там. Тобто запраг власної мильної бульбашки, хоч і не власного даху — про власний дах думати ще не випадає.

Здається, найближче до нього була кімната господаря — хтось там ходив. Отак з одного краю в другий, ніби звір, загнаний до клітки, — скрипіли половиці. Це дратувало, тож впіривсь у коло електричної плитки, яка, здавалося, то розширяла його, то звужувала. Кімната наповнилася рожевим світлом, яке змішувалось із примарним сутінком, і в тому сутінку він раптом побачив на стіні навпроти портрета. Це була аматорська мазанина, але впізнати можна було таки Федю Сала — вирячився на Василевського, ніби хотів щось йому сказати, але через мальовану статичність поховав слова в роті; Іванові навіть здалося, що бачить ті поховані, скорчені і здохлі слова. Одне було дивне в тому портреті — очі, справжні, живі, напрочуд майстерно відтворені. На вустах же, саме за якими ховалися ті несказані слова, лежала чи ж бо хитра, чи підступна всмішка. Іван здивувався: чому Федьо портрета не забрав? Завтра про це спитає під час лекцій.

(І він спитав, скажемо наперед. Відтак довідався, що портрет — витвір Людмили. Чому не забрав? Але ж то така мазня! Зрештою, сказав Федьо, коли Іванові той портрет не до шмиги, то Федьо його забере. Коли ж йому байдуже, хай залишається, бо на новій Фединій квартирі його ніде вішати. А ще… треба спитати в Людмили, бо та йому портрета не дарувала, а лише намалювала й повісила в кімнаті… Що? Та ні, «нічо дивного, абникнавєнна вещ, — сказав Федьо. — Коли тобі моя фізія противна, то зніми, будь ласка, і закинь під ліжко. Я на тебе не обіжусь. Адью!»)