Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0666-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози». Краткое содержание книги:
Світ — це система сфер. Представники соціального дна і люди зовні пристойні, зазнаючи химерних взаємопоєднань і відторгнень, усвідомлюють сакраментальну істину: «Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам».
Для широкого загалу.
— Я чоловік спокійний, непитущий, але курящий, — зарипів він, ні на кого не дивлячись, коли на нього дивились усі, крім Людмили: Таїсія Іванівна сірими безглуздими криничками, господар із вивчальним прижмурцем, Кіт із видимим здивуванням (сидів побіч на ліжкові, випрямившись, і повернув до нього мордочку), навіть Пес перестав вигризати воші й зирнув, щоб перевірити: треба гавкати чи ліпше улещитися перед цим рипуном, бо, може, ще раз пригостить його ковбаскою. Але визначитись не зміг, отож після розгляду рипуна знову взявся до своїх бліх.
А Іван Василевський продовжував рипіти, ставлячи вже свої умови і то за наукою Феді Сала, який і справді ніколи не був йому другом.
— Через те курити в своїй кімнаті буду, а коли ви проти, то збираю манатки — і будьте здорові!
— Чого ж, куріть, — трохи поспішливо сказала Людмила. — Аркадій Петрович тоже курить, хоч мамка й гризе йому голову.
— Бо ми в себе вдома! — гордо сказав Аркадій Петрович, здобувшись на чоловічу самозарозумілість. — Дими, пожалуста, як я димлю, тим я своїй пилці хоч трохи вершу заткну.
Таїсія Іванівна, опинившись в абсолютній меншості, стала подобати на мишку, яку застукали в хаті і яка, забувши про дірку, якою влізла сюди, несамовито метушиться, і це порівняння могло б комусь здатися дивним, адже ані рухнулася на своїм ослінці, однак очі її забігали, руки заметалися і, може, ще щось, сховане під одежею чи в нутрі, бо й тіло задвигтіло.
— Це ми узгодили, — зарипів далі Іван Василевський. — Маєте дати мені ключа, щоб міг повертатися додому, коли схочу.
— Але в нас нема зайвого ключа! — верескнула Таїсія Іванівна.
— Нема, то зробіть, — категорично сказав Іван, — коли хочете тримать квартиранта.
— Для чого вам ключ? — зимно спитала Людмила. — Ми завжди вдома.
Тоді він нахабно, так нахабно подививсь у чорне провалля Людмилиних очей (виразно бачу його викличний погляд, пишучи ці рядки) і, не відводячи зору, майже проскандував тим-таки рипучим голосом:
— Люблю ходить у кіно на останній сеанс! Можу затриматись з якою-там дівчиною, бо я молодий! — і він самозарозуміло примружився.
— У вас є дівчина? — перестрашено спитала Таїсія Іванівна; Людмила залишалася бездушна: виструнчена, погасла й холодна.
— Періодично заводжу, — сказав Іван. — Не бійтеся, сюди не приведу. Але про свободу маю подбати.
— Канєшно, — згодився Аркадій Петрович. — Молодим — молоде!
— А старшим цього не кортить? — зверескнула Таїсія Іванівна.
— У мужчин, до твого відому, — напирожився Аркадій Петрович, — така потребность. І це діствітельно не завісить од возраста, але молодим пече більш.
На те очі Таїсії Іванівни знову спалахнули жовтим чи оранжевим, чи навпереміну так і так, і вона засопла, чинячи героїчні зусилля, щоб не зірватися й не сказати при цій оказії зайвого…
— Гаразд, матимете ключа, — сказала приречно. — Що іще?
— Щоб без стуку ніхто не заходив і до мене, — рипнув Іван.
— У вас є защіпка, — зимно сказала Людмила. — Зачиняйтеся, і ніхто до вас не зайде.
І після того, як ця зграя (зграєю назвав їх Іван, переказуючи цю історію) покинула кін, він напиндючився десь так само, як Аркадій Пастух, коли було зачеплено жіноцтвом чоловічого гонора, — те, що за наших часів феміністки називають шовінізмом і що насправді є нормальною біологічною ознакою виду, і почав ходити кімнатою, щохвилинно похваляючи себе й свою рішучість — був-бо переконаний: як спершу поведешся, так до тебе й ставитимуться, а він нікому не дозволяє сідати собі на голову, хоча й потерпів свого часу від брутального вітчима. Зрештою, і вітчимові він, покидаючи рідний дім, помстився: попроколював циганською голкою шини його велосипеда — і не по разу на шину, а разів по двадцять, по тому налюрив до улюбленого вітчимового капелюха, якого той любив одягати за урочистих випадків, особливо на зібрання ветеранів війни з німцями, коли радіо аж корчилося від потоків мілітарного сказу, — з цього не треба виводити, що Іван Василевський був опозиціонером у тоталітарному суспільстві, просто без помсти з рідного обійстя не міг одійти. Отже, бив, образно кажучи, з малокаліберної гвинтівки, але в пах, бо велосипед був головним засобом пересування вітчима. Відтоді він у рідному домі не з’являвся, а коли розтривожена матір приїхала до нього сама, популярно матері роз’яснив, що поки вітчим не «здохне» (це його слово — «здохне»), ноги його вдома не буде. Тоді ж таки вони з матір’ю й заклали свою таємну спілку й домовилися, як спілкуватимуться, хоча спершу мати й спробувала навернути сина до лона родини.