Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Аж ось на обличчі професора з’явилося нове почуття, знайоме, але невловне. Що це? — думав Губченко. — Що він зараз зробить?
Коміренко підніс руку з мобільним телефоном і почав набирати номер. Губченко ледь устиг пересунутися в його тіло, щоб побачити, кому професор збирається телефонувати. Однак той не телефонував. З відчуттям садистського задоволення він вносив у мобільний прізвище людини, яка щойно йому зателефонувала: «ГУБЧЕНКО».
То он воно що! То, виявляється, не на своїх працедавців і потенційних убивць Коміренко був лихий! Ні! Він злостився на Губченка. І зрозуміти, за що, було неважко. Адже саме Губченко призвів його до цієї халепи. Через його відмову співпрацювати керівництво й незадоволене професором. А що ніхто інший, як той-таки Губченко попередив його про небезпеку, то пусте. Сам винен, а тепер намагається виправити непоправне.
Голова йшла обертом. Отакої! Оце так «слухняний хлопчик»! Вирішив посмертно помститися. «Так тобі, Губченку, й треба, — подумав він. — Це тобі за милосердя, що пролізло у твою грішну душу крізь невідь-які шпарини». Але попри це відкриття він і далі спостерігав за Коміренком, немов за героєм трилера. Тільки у трилері все не насправді, а тут… Тут, щоправда, все теж може бути не насправді. Це лиш імовірність, але ймовірність найбільша, яка межує зі щирою правдою. Він не підглядає, а лиш аналізує найвірогідніший варіант розвитку подій. Та й то — залежно від Коміренкового скану. Але без нього не обійтися. Адже навіть адреси цієї лабораторії він не знає. Тож цей скан, як вірний пес, приводить його куди треба без особливих знань з географії.
Професор нарешті щось вирішив. Він рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він крокував довгим добре освітленим коридором, у якому через кожні тридцять кроків стояли, притулившись до стіни, байдужі, але дебелі парубки в цивільному. Вони не дивилися на Коміренка, однак це не означало, що не бачили його. Професор так само байдуже проходив повз них і, здавалося, зовсім їх не помічав.
Губченко пригадав, що не сказав йому про «не тут». Тож можна було очікувати хоч якоїсь знервованості. Однак її не було. Коміренко був зовні спокійний і внутрішньо зосереджений. Отже, зрозумів, що тут його не чіпатимуть. А може, він узагалі не повірив Губченковому попередженню? Та ні, не міг не повірити. Все свідчило про те, що повірив. Причому — одразу. Але у цього слухняного хлопчика ввімкнулись якісь захисні механізми. Як кажуть спортсмени, відкрилося друге дихання.
У приймальні, до якої вони зайшли, замість вікна проти дверей був величезний, але тоненький акваріум з підсвіткою. Від вигляду риб, які там плавали, Губченко здригнувся. Вони були завеликі як для акваріумних риб і страшенно зубасті. Він їх раніше ніколи не бачив, але безпомилково впізнав, бо чимало про них чув, читав, якісь жахливі версії бачив по телевізору. Під акваріумом сиділо чарівне створіння з довгими, як опахала, віями й застережливо нафарбованими великими губами. «Світлофор», — мимоволі охрестив її Губченко.
Біля дверей до кабінету начальника (тут сплутати було неможливо) сидів професійно байдужий парубок у трохи завеликому чорному костюмі й білій сорочці. На його довгих ногах були потворні начищені черевики з тупими носами.
— Слухаю вас, — звернулося створіння до Коміренка.
Той мовчки запитально кивнув на двері.
— Василь Васильович зайнятий.
— Я почекаю, — твердо сказав відвідувач.
— Будь ласка, — махнула віями секретарка, — але це, боюся, безглуздо. Василь Васильович дуже зайнятий.
Незважаючи на драматизм ситуації, Губченко піддався звичайній людській цікавості. Він перемістився за стіну й потрапив у вже знайомий досить аскетичний кабінет — ніяких тобі акваріумів. За столом сидів той самий ніякий Василь Васильович і гамселив по клавіатурі комп’ютера. З динаміка линули постріли, вибухи й передсмертні хрипи. Губченко зазирнув на монітор, але в цей час, мабуть, начальник саме здолав черговий рівень, тож клацнув на паузу й опустив очі на великий монітор, якого невидимий гість раніше не помітив, — цей монітор був схований від поглядів відвідувачів за тумбою стола.
На екрані була дуже чітка картинка приймальні з Коміренком у центрі. Якусь хвилину начальник пильно вдивлявся в обличчя професора, потім зітхнув і натиснув на кнопку селектора.
Почулося енергійне «слухаю вас!»
— Альбінонько, — неголосно промовив Василь Васильович, дивлячись у те місце на стіні, за яким саме сиділа секретарка. — Там у вас сидить наш професор…
— Так, — безбарвним голосом відповіла Альбінонька, навіть не повівши очима в бік Коміренка.
— То хай посидить хвилин двадцять, а потім скажіть йому, що я не зможу його прийняти, хай іде працювати. Гаразд?
— Звичайно.
Потім Василь Васильович натиснув іншу кнопку на селекторі й, дочекавшись відповіді, сказав:
— Евакуація на базу в Межиріччі. Другий рівень готовності.
— Тобто починати вантажити? — почулося з динаміка.
— Тобто почитати інструкцію, що таке другий рівень готовності, — жорстко відповів Василь Васильович і відімкнув селектор.
Губченко здивувався, до чого тут Вавилон, але зупинятися на цій думці не став. Він вийшов у приймальню. Цієї миті секретарка-світлофор, удавши, ніби в неї засвітився сигнал на селекторі, зняла трубку й промовила:
— Слухаю.
Вона хвильку «послухала», потім «відповіла»:
— Гаразд, Василю Васильовичу. А коли ви будете?.. Дякую.
Альбінонька з винуватою посмішкою глянула на Коміренка й розвела руками. Мовляв, я людина маленька, від мене тут не багато залежить.
— А коли він буде? — без надії спитав професор.
— Сам не знає. Зайдіть завтра. А краще зателефонуйте, я вам скажу все, що знатиму. — Очі її світилися щирістю, відданістю й непідробною симпатією.
Синьо-чорне місиво
Повернувшись до своєї лабораторії, Коміренко перше що зробив — це зі мстивим виразом на обличчі знищив у своєму телефоні останній вхідний дзвінок від Губченка. І той зрозумів, навіщо професор щойно ходив до начальника: розповісти про цей загадковий дзвінок. Здати Губченка й таким чином, можливо, випросити собі прощення. Загадкова душа людська!
Отже, Коміренко зразу повірив, що його збираються вбити. Але не повірив у щирість намірів Губченка. Мабуть, мав на те право. Справді, звідки Губченко міг знати? Очевидно, професор припустив, що це провокація, що його в такий спосіб перевіряють. Утім, ця версія так само гіпотетична. Нічого певного про мотиви Коміренка він сказати не міг. Судив тільки зі вчинків, а будь-який вчинок допускає безмежну кількість потрактувань.
Та й то все пусте. Що тими версіями перейматися! Як у кожному детективі а відчуття, що навколо розгортається саме детектив, не полишало Губченка), найголовніше інше: що буде далі? Хоч які були б спонуки професорових учинків, яким буде його наступний крок?
А той повернувся до своєї кімнати й кілька хвилин непорушно сидів, дивлячись у дзеркало. Губченкові на мить здалося, що варто туди переміститись — у дзеркало, щоб побачити професорову душу. Мабуть, недаремно люди наділяли свічадо[9] такими містичними властивостями. Що довше Коміренко сидів, вдивляючись у своє відображення, то більше його потаємний споглядач вірив у магічну силу дзеркала. От зараз біолог простягне руку, свічадом підуть кола, рука зануриться туди, а за нею — і весь професор. І тільки зображення, тільки портрет Доріана Ґрея залишиться на склі, а самого чоловіка тут уже не буде.
А що ж там — у задзеркаллі? Що з ним там станеться? Чи справді він потрапить у руки пекельних сил?
А тут він тоді в чиїх руках?
Це мовчазне й непорушне сидіння могло тривати дуже довго, й Губченкові слід було «прокрутити плівку» — прискорити віртуальний час — принаймні до тієї миті, коли професор почне щось робити. Але він не міг відвести очей від обличчя свого приятеля. Саме тепер він почав краще розуміти Коміренка. Принаймні Губченку стало ясно, що раніше він просто не знав цієї людини. Власне, він ніколи не бачив її мовчазною. Коміренко завжди говорив. І говорив так нецікаво, що дивитися тоді на нього було, як на голого й брудного, — непристойно. Мабуть, це стосувалося не лише Губченка. Мабуть, так само не знали професора і його працедавці, й дружина, й найближчі друзі.
9
Свічадо — дзеркало.