Диявол і сеньйорита Прим
- Автор: Коэльо Пауло
- Серия: І в день сьомий... #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Софія
- ISBN: 966-8075-60-9
- Переводчик: Б. Андрущенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Диявол і сеньйорита Прим». Краткое содержание книги:
Селище стрічає його гостинно, а далі надовго стає місцем дії й виконавцем складного сценарію, вигаданого прибульцем.
Незвичайний герой Коельо ставить усе селище перед необхідністю морального вибору, наслідки якого, можливо, назавжди ляжуть тягарем на мешканців. Це чарівне оповідання про людську душу відкриває реальність добра і зла в кожній людині — і унікальну здатність кожної людини робити між ними вибір.
А тішилась вона з того, що нарешті вже зустріне свого благовірного, який цієї миті, мабуть, прогулюється з бабусею сеньйорити Прим, і з того, що останній день її життя видався зимним, проте ясним та сонячним: не кожному таланить забрати з собою в могилу такий гарний спогад.
Священик знаком звелів своїм супутникам почекати осторонь, а сам підійшов до старої.
— Добривечір. Бачите, який Господь великий, коли зумів створити таку красу, — мовила вона, а про себе додала: «Ви поведете мене, але всі мирські провини я залишу тут».
— Ви й не уявляєте собі, який прекрасний рай, — відповів священик, однак Берта зрозуміла, що пущена нею стріла влучила в ціль і священик тепер щосили намагається зберігати незворушність.
— Ваша правда, не уявляю. Більше того, взагалі не певна, що рай існує, а ви ж бо самі бували там?
— Поки що не доводилось. Зате я бував у пеклі й знаю, яке воно жахливе, хоча, з іншого боку, може видаватися вельми привабливим.
Берта збагнула, що він має на увазі Віскос.
— Помиляєтеся, падре. Ви були в раю, тільки не зрозуміли того. Утім, так трапляється з більшістю людей, — вони навіть у найблагодатніших місцях шукають собі страждань, бо вважають, ніби на щастя не заслуговують.
— Здається мені, що роки, проведені тут, умудрили вас.
— Багато років ніхто не приходив до мене, і ніхто не промовив до мене жодного слова, а от зараз, як не дивно, всі раптом згадали про моє існування. Уявіть собі, падре, вчора ввечері честь своїми відвідинами мені виявили хазяйка готелю й війтова дружина, а сьогодні мене відвідав наш пастир. Як я маю це розуміти? Впору б і загордуватися.
— У вас є для цього всі підстави, — відповідав священик. — Важливішої людини за вас у Віскосі немає.
— Я що, спадщину одержала?
— Десять зливків золота. Вам буде вдячне не одне покоління наших земляків. Цілком можливо, вам пам'ятник поставлять.
— Мені більше до вподоби фонтани. Це не лише гарно, але й спрагу вгамовує, і тривогу впокорює.
— Гаразд. Буде вам фонтан. Обіцяю.
Берта вирішила: настав час закінчувати ламати комедію й переходити одразу до справи.
— Падре, я вже все знаю. Ви прирекли на смерть ні в чому не повинну жінку, яка не здатна чинити вам опору. Будьте ви прокляті! І ви, і це місто, і всі його мешканці.
— Авжеж, ми будемо прокляті, — погодився священик. — Вже більше двадцяти років я намагався благословити цей край, але ніхто не чув моїх закликів. Більше двадцяти років я намагався поселити Добро в серцях цих людей, намагався, доки не зрозумів, що Бог обрав мене своєю лівою рукою, аби я показав їм Зло, на яке вони здатні. Може, принаймні тепер вони злякаються й навернуться.
Берті захотілося розплакатись, але вона стрималась.
— Золоті слова, шкода тільки, зовсім порожні, — всього лише спроба виправдати жорстокість і несправедливість.
— Я, на відміну від решти, роблю це не задля грошей. Я знаю, що чужоземцеве золото прокляте, як і наш край, і нікому не принесе щастя. Я роблю так тому, що Бог попросив мене про це. Вірніше, не попросив, а, зглянувшись на мої молитви, наказав.
«Марна суперечка», — подумала Берта. Священик тим часом засунув руку в кишеню й дістав звідти кілька облаток.
— Ви навіть нічого не відчуєте, — сказав він. — Дозвольте нам увійти.
— Ані ви, ані хтось інший не переступить порогу мого будинку, доки я жива. Хтозна, може вже вдосвіта ці двері будуть відчинені, але зараз — ні.
За знаком священика один з тих, хто його супроводжував, приніс пластикову пляшку.
— Прийміть ці таблетки. Ви на декілька годин поринете в сон, а прокинетеся вже на небесах, поруч із вашим чоловіком.
— Я завжди поруч зі своїм чоловіком, а снодійного зроду не вживала, хоч і страждаю на безсоння.
— Тим краще, — ліки подіють майже миттєво.
Сонце вже заховалося, і сутінки стрімко огортали долину, церкву, містечко.
— А коли я не захочу їх приймати?
— Приймете.
Берта подивилася на супутників священика й зрозуміла, що той каже правду. Вона взяла таблетки, поклала їх у рот і запила водою — цілою пляшкою. Немає у води ні смаку, ні кольору, ні запаху, а проте — вода найважливіша річ у світі. Достоту як і у Віскосі, принаймні цієї миті, немає нікого важливішого за Берту.
Вона знову оглянула гори, тепер уже покриті темрявою. Побачила, як зайнялася на небі перша зірка, і подумала, що прожила гарне життя: народилася й померла в улюбленому краї. То й що з того, що цей край її не любив? Справжня любов взаємності не вимагає, а той, хто бажає одержати за свою любов нагороду, дарма гає час.