Пророчиця
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-617-538-036-9
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Пророчиця». Краткое содержание книги:
З-за викоту піджака «джемпера» зміївся дротик. Закінчувався він навушником, втопленим у лівому вусі.
Сергій розвернувся назад. Волі вже не було.
— Пане Горілий? — почулося зовсім поруч.
Його вивели на привокзальний майдан. Взагалі-то Сергій ішов сам, під руки чи за карк ніхто не тримав, проте присутність за спиною двох неговірких конвоїрів збоку нагадувала Горілому конвоювання затриманого чи — чого б і ні? — супровід дуже важливої персони. Серед припаркованих тут автівок вирізнявся джип, і сумнівів не було — на «пана Горілого» чекали саме в цій машині.
Трошки випередивши «конвойованого», «джемпер» прочинив перед ним задні дверцята. Не до кінця розуміючи, у що вписується тепер, Сергій підійшов, обережно зазирнув у цей бункер на колесах. У салоні відразу ж засвітилося світло.
— Заходьте, сідайте, — почулося запрошення.
Поправивши на плечі шлейку наплічника, Горілий заліз усередину, опинившись навпроти невисокого чоловіка приблизно одного віку зі щойно баченим Вольдемаром, тільки вдягненого не так демонстративно: скромний, як на того, кого возять у джипі по Конотопу, плетений светр, вельветові штани і розстебнутий довгий плащ. До того ж Воля навіть при вокзальному освітленні та в такий пізній час блищав поголеним підборіддям, тоді як новий знайомий Горілого не голився, здається, стільки ж, скільки й він сам. Або щонайменше відучора.
— Моє прізвище Нікітин, — назвався чоловік, простягнувши Сергієві долоню, котра при потискуванні виявилася міцною, стиснула правицю Горілого, наче кистьовий еспандер, сильно й коротко, потім відпустила. — Коньяк, віскі?
— Коньяк, — автоматично сказав Сергій.
Нікітин видобув із кишені плаща пласку флягу з нержавійки, на якій біля горлечка скромно притулився кругляшок радянського герба, простягнув Горілому. Машинально труснувши флягу, той зазначив — десь половина, відкрутив, приклався, повернув господарю.
— Тримайте в себе, — дозволив Нікітин. — Я дізнався, що ви тепер не місцевий, зупинилися в брата. Брат ваш пояснив моїм помічникам: ви кудись зірвалися проти ночі. Мене не цікавлять причини, цілком логічно було припустити можливість вашої ночівлі на вокзалі. Бачите, не помилився.
— А якби я не ночував на вокзалі?
— Є ще Ліда Шпола. Та навряд чи б ви сьогодні пішли до неї, після похорону. Взагалі, пане Горілий, давайте без «якби». Ми знайшлись, про що ще говорити…
— Я вас не шукав. Я вас навіть не знаю.
— Зате я вас шукав. І дещо про вас знаю. Я хочу наперед зняти всі можливі «чому» і «як», пане Горілий: у мене в цьому місті чимало можливостей для збирання потрібної інформації. Якщо ця інформація не фінансова і взагалі — не бізнесова, аналізувати її та робити потрібні висновки я не вмію. Для цього фінансисти тримають службу безпеки і беруть на роботу людей із відповідними навичками. Колишні старші офіцери міліції, а ще ліпше — служби безпеки, пасують ідеально.
— Ви якийсь банкір, — сказав Горілий, аби не мовчати.
— Банк «Слобода», вам цього досить.
— Так. Ваш працівник убив мого друга.
— Будемо вважати вірчі грамоти пред’явленими, — Нікітин відкинувся на спину сидіння. — Поїхали, біля вокзалу про справи не говорять.
Один із «піджаків», той, що з навушником, сів за кермо. Другий примостився поруч із ним. Джип поволі рушив і поїхав темними містом.
— Куди ми? — поцікавився Горілий.
— Приїдемо — побачите. Вам нема чого боятися.
— А я банкірів не боюся!
— От і добре.
Адресу, куди його привезли, Горілий зафіксувати не встиг, та нічого таємничого чи незвичайного поки що не відбувалося: центральна частина міста була освітлена, будинок був звичайнісінький, і взагалі, не схоже було, аби банкір Нікітин хотів вивезти колишнього опера кудись подалі й помилуватися, як його живцем закопують у землю. Аби з дурної голови не почав відновлювати справедливість, зводячи з усіма банкірами спочатку Конотопа, потім — України та світу, рахунки за вбитого друга.
Квартира на четвертому поверсі теж виявилася звичайнісінькою, стандартною однокімнатною. З набору меблів — м’який куточок, телевізор на тумбочці та вбудована шафа. Не надто тісно, але якось не обжито, зробив висновок Сергій, кинувши на ламіновану підлогу рюкзак і вмощуючись без дозволу в крісло; він миттю відчув, як йому кортить простягнути ноги і виспатися. Нікітин розмістився навпроти на дивані, його цербери в піджаках примостилися біля вікна. Схоже, секретів від них у банкіра наразі не було.
— Чаю чи кави не пропоную, коньяк у вас, — відсік неодмінні в таких випадках формальності Нікітин. — Я хочу зробити вам одну ділову пропозицію, пане Горілий.