Пророчиця
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-617-538-036-9
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Пророчиця». Краткое содержание книги:
— На чому ти мене ловиш, начальнику? Коли в місті стріляють, тим більше — у вашого брата, мене це теж стосується. Не люблю бєспрєдєлу, після нього ваші щоразу починають гайки закручувати. І якби ще когось гнилого такий самий несвіжий застрелив — хай би вже… А тут нормального наче мента вальнули, притомного… Поцікавився спочатку просто так, чіткої відповіді не отримав, запитання з’явилися… Ось, тобі принагідно говорю.
— То що з тим Головою? — Горілий запитав діловито, даючи Вольдемарові зрозуміти — його пояснення цілком задовільні. — Зник, кажеш? Ясно, зник, стукач же.
— Ти, хоч і судимий, начальнику, та опером грамотним наче був, а все одно не до кінця деякі теми вкурюєш, — із неприємним хрускотом зіжмакавши порожню пластянку, Воля відступив на крок ліворуч й викинув її в смітник; пластянка стукнулася об край, звалилася на підлогу, і Вольдемар, нахилившись, знову підібрав сміття й викинув тепер уже акуратніше, тоді повернувся до розмови. — Мені, та й іншим серйозним людям, шкоди від такого стукача, як Діма Голова, нема ні грама. Хто в нього по притонах крутиться? Різна дрібнота, яку навіть розшук гребе остільки-оскільки. Вашого брата цікавить, де про що шепочуться, хто зі сторонніх у місті крутиться — раптом тупий бандюга з тих, хто без царя в голові, вирішив пересидіти в наших краях. Тут наші з вами, тобто, вибач, із ними інтереси багато в чому збігаються. Хіба ні?
Насправді зараз Горілий просив пояснень більше для проформи, аби освіжити в пам’яті деякі аксіоми оперативно-пошукової роботи та стосунки оперативників із кримінальним світом. Діму на прізвисько Голова він справді не знав, проте в словах Волі нічого нового не почув: більшість міліцейських інформаторів небезпечні лише для зальотних гостей міста й повних ідіотів із числа кримінальної шелупоні. Ситуація довкола них складалася така, що народець типу Діми Голови як носій різноманітної інформації був однаково вигідний як карному розшуку, так і серйозним кримінальним діячам, чия діяльність за кілька останніх років уже на дві третини легалізувалася, як от у Вольдемара.
Висновків зі сказаного Горілий поки що не робив, надто виснажився за останні дні. Лише взяв собі на олівець, зав’язав десь вузлики на пам’ять, вирішив на дозвіллі помізкувати з приводу сказаного. Хоча поки що сам не знав, до яких реальних відкриттів це мізкування може привести.
— Правильно, правильно, — погодився Сергій. — То Голова зник?
— Як не було. Чого він злякався, гадки не маю. Йому ж тільки відповісти на пару питань було треба…
— Може, не хоче.
— Може, й так, — знизав плечима Воля. — Ти мені про наші справи ліпше скажи, начальнику. Впишешся? Відразу багато не обіцяю, але перспективи для зростання є.
На язиці в Горілого крутилося: мені за сьогодні вже вдруге перспективну роботу пропонують, причому в обох випадках — не в міліцейській системі, хоча перша пропозиція йшла від підполковника міліції. Та чи не вперше не лише за сьогодні, а й за кілька попередніх днів усередині спрацювало якесь невидиме гальмо. Тому обмежився коротким:
— Подумаю.
— Валяй, — погодився Воля.
Потім поліз у кишеню, витягнув широке шкіряне портмоне, звідти, з відділення для візитівок, — білий прямокутник, чистий з обох боків. Таких у нього з десяток, встиг зафіксувати Сергій. Повернувши портмоне назад, вийняв із внутрішньої кишені ручку — не кулькову, чорнильну, відзначив Горілий, коли співрозмовник скрутив чорний ковпачок, щоб написати на прямокутнику номер телефону.
— Що б не надумав, начальнику — дзвони, — прямокутник підсунувся до Сергія. — Хоч «так», хоч «ні», мені треба знати, я ж якісь розрахунки роблю… А тепер, — тон Волі зовсім не помінявся, лишень обличчя ледь-ледь напружилося, — я пішов, а ти стій спокійно, не обертайся.
— Чого… — Горілий усупереч попередженню спробував сіпнутися, та жорсткий Волин голос зупинив його:
— Стій, кажу. По твою душу он ідуть, не інакше.
— Хто?
— А я знаю? Сам з’ясовуй.
Вольдемар відійшов від столика-стійки так само швидко, як нещодавно підійшов до Горілого.
Сергій не витримав — розвернувся всім корпусом.
Гадав побачити там сержантів, уже відчував, як не стримається — принизливо гукне Волю на допомогу.
Ні, не сержанти.
Прямо на нього впевнено і безпомильно крокували двоє молодих людей без верхнього одягу, в самих піджаках, один — у джинсах, другий — у темних штанах. Під піджаками — в одного джемпер, у другого, який носив джинси, сорочка з краваткою. — «З машини вийшли», — вирішив Горілий.