Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
Оскільки ж Динера була ще і спокійною, і розумною, і слухняною, а до того й уміла логічно мислити, що притаманне рідко кому із жіночої статі, то, ретельно обміркувавши, вона погодилася з батьками, залишивши при цьому останнє слово за собою. І, дякуючи всім, все склалося до сьогодні навіть краще, ніж можна було сподіватися.
І онука в них є, пречудова, і пішла вона — вже видно — в Юрія Івановича з дружиною, що його дуже тішило як діда.
Балига, можливо єдиний раз за все доросле життя, щиро реготав, слухаючи тоді розповідь Свастуха про моральну обробку Білена, яку Свастух називав «оральною», вкладаючи в це слово всі його значення. І подумки гордився собою: навіть тут спіймав долю за волосся!
І сьогодні хоча й зі смутком у серці, але розумів: тепер черга Білена. Тепер йому йти вперед, опираючись задом на його, Балиги, руку. Тепер Білену розбудовувати почате тестем.
А для цього треба робити превентивні кроки. Вже сьогодні. Завтра — буде пізно.
Того дня зранку Вілен з тестем пішли з кошиками, піднявшись у лісисті гори, подалі від цивілізації.
Юрій Іванович з дитинства любив блукати лісом, полюючи на гриби, видивляючись цих незвичайних жителів природи: маленьких, тихих і беззахисних. І отримував просто естетичну насолоду, коли натрапляв на товстенького, в оксамитно-матових пастельних тонах боровичка; або заткану своєю живою павутиною ніжну вовнянку, з крапелькою живої роси в лійці-капелюшку; або шкірками мандаринів розкидані на яскраво-зеленому килимі моху лисички. Йому навіть жаль було зривати це диво, що так гармонійно красувалося на лісовій галявині або ховалося під деревом, тому спочатку довго милувався і лише потім, нахиляючись і задоволено крекчучи, зривав, акуратно відщипуючи тіло гриба від грибниці — нічого гострого! — тільки руками! Тільки руками!..
Жінки поїхали в місто, на базар, за чимось смачненьким — їжа в санаторії була дуже гарною і різноманітною, але, як завжди, іноді хотілося того, чого не було.
Чоловіки ходили, не гублячи один одного, доки їхні кошики не стали повними. Потім сіли на галявині, спершись спинами на великий, нагрітий осіннім сонцем камінь.
— Грибів цього року — як насрано… — у мрійливому захваті сказав Юрій Іванович, замруживши очі на сонце.
— Так… — погодився Вілен. — Мені навіть згадався Далекий Схід, де в юності бував у геологічних партіях. Там, у тайзі, спочатку стрибаєш за кожним гарним грибом, а потім і нахилитися ліньки, стільки їх навкруги, серед диких хащ…
— Така вже наша людська вдача: спочатку захоплення, потім байдужість, ще потім — зневага. З плином часу людина черствіє, притупляється почуттями, губить гостроту сприйняття. Життя — той же наркотик, що потребує все більших і більших доз. Особливо, сите життя, якого всі прагнуть, потім звикають… потім… Ти — звик?
Вілен обережно напружився, не розуміючи, куди веде тесть:
— Людина до всього звикає… - відповів ухильно. — Тому й виживає.
Балига задоволено посміхнувся: добрий трапився учень. Грає достойно, тримається впевнено, мислить без поспіху, відповідає, аж зачепитися ні за що.
— Гаразд, не будемо в піжмурки гратися. Я багато й довго думав і дійшов висновку — ти дозрів, аби пропустити тебе поперед себе. Часи, як знаєш, настали скрутні, але зараз не про те. Зараз про те, що нам удвох робити далі. Аби залишитися при владі, мати кусень хліба з маслом та ікрою і ще дещо. Аби не тремтіти за завтрашній день близьких та й свій. Не буду вводити тебе в суть усіх подій, ти й сам багато бачиш і розумієш, скажу лише, що партії нашій стає все скрутніше, й не за горами той час, я відчуваю це, коли вона перестане бути керівною та спрямовуючою силою нашої держави, а значить — і майже половини світу. Бо все це «прогресивне людство» існує, доки існує наша Партія. Всі вони — «козачки», заслані у ворожий нам світ. І першими побіжать з корабля. Вже біжать. Наступаючи переднім на п’яти. І пускаючи сморід в носи заднім.
— А що ми можемо зробити? Хіба щось від нас залежить? — Обережно поцікавився Вілен.
— Від нас з тобою все те не залежить. Від нас залежить — зберегти себе. І саме це — наше єдине завдання, хай там що! Хай гине все навкруги, хай засипле Чорнобилем, заллє водою чи спалить полум’ям, ми повинні врятуватися, вижити, виплисти, відродитися птахом Феніксом. І не повинно бути перешкод, які б могли завадити. Відкинь усі комуністичні догми — відчуй себе вже сьогодні вільним від них. Усередині себе вільним. Зовні не роблячи різких змін, ідучи всього на крок — ні!.. — на півкроку! — попереду самих розумних, але вдаючи, що йдеш за ними.