Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
— Знаєте, я вже теж думав над цим усім… І якраз хотів порадитися з вами. Ви трішки випередили мене, — сказав Вілен задумливо і спокійно.
«Н-н-ну, с-с-с-сучий син!.. Ліпить, як по писаному! — у Балиги аж серце зайшлося від захвату. — Ні, може, й думав, але як охайно провів усе це, лизнувши мене компліментом, при цьому загримувавши комплімент до невпізнанності! Я не помилився, він таки дозрів!» А вголос сказав:
— Я відчув це, тому й завів розмову… — зробив паузу і додав: — Аби ти мене не випередив.
Вони повернули голови один до одного і разом посміхнулися.
— Тоді, - продовжив тесть задоволено, — після відпустки ми почнемо операцію «Пересадка», аби запобігти шкоди від більш масштабної операції «Перебудова». Оскільки в моїх руках багато чого й кого, то будемо мати підтримку скрізь, де потрібно, у всіх відгалуженнях усіх служб нашої великої Батьківщини. Мета — на сьогодні — перевести тебе з апарату Партії у апарат влади.
— Яким саме чином?
— Ну… Я так помислив: спочатку в народне господарство, подумаємо, куди саме. А вже звідти — у якийсь міськвиконком, достатнього рівня, далі — м’яко і непомітно, але швиденько — на посаду голови серйозного облвиконкому. Але це ми загадуємо дещо задалеко, так би мовити, накреслюємо перспективу. А життя… воно покаже. Треба лише прислухатися та придивлятися, навіть уві сні тримаючи вуха нашорошеними, а очі — прижмурено-гострозорими.
— Тож, коли я вірно розумію, найперша моя задача, на сьогодні — відійти від КПРС як мого двигуна по життю?
— Розумієш вірно. Коли трапиться щось, можна буде сказати, що вже тоді засумнівався у вірності шляху Партії, в чистоті її лав, у щирості її вождів, минулих і вчорашніх — та що хочеш можна буде плести!..
— Думаєте, все так серйозно?.. — прикусив губу Вілен.
— Запам'ятай, — Балига підняв вказівного пальця, — в цій країні можна бути впевненим лише в одному: ні в чому не можна бути впевненим.
— Але ж… Друга частина логічно приводить до абсурду першу?
— Бо все життя в цій країні є абсурд… — очі його нараз стали сумними і навіть загубили свою звичайну липкість. — Все життя наше. І починаєш розуміти це дуже пізно. Але… продовжуєш сподіватися, що завтра — буде краще за сьогодні. А так не буває: завтра- це ще один крок до смерті, про що ніхто з нас не думає. Ми старіємо, хворіємо, втрачаємо близьких, втрачаємо себе і приходимо у свій останній день спустошеними, виснаженими, зневіреними, розгубивши по дорозі життя все, що мали від народження. Загубивши себе. І залишаємо цей світ голими, якими і прийшли в нього. Прийшли, невдоволено горлаючи, і йдемо, невдоволено хриплячи з останніх сил…
«Щось сьогодні його понесло!.. — здивовано напружився Вілен, вдаючи, що співчутливо слухає і навіть розуміє. — Може, виявилася невиліковна, швидкоплинна хвороба, про яку він дізнався лише ось? Так по Ліляні Семенівні не видно… Вона би знала. Чи, може, і їй це невідомо? Та ладно, час покаже».
— Добре, — наче опам’ятався Балига, — заговорилися ми… Ходімо, бо вже пора. Скоро й обід. Поки дійдемо, буде саме враз. Лише наостанок: зараз готуємося * десь до Нового року. Ти ж, весь цей час, уже працюй на майбутнє: зміни стиль керування, помирися з усіма керівниками великих підприємств, а десь — і вибачся; менше говори і наказуй, більше слухай і проси порад; де треба — говори про Партію, де не треба — навіть не згадуй. Стань м’якішим, добрішим. Привід для таких змін маєш, і вагомий: чорнобильське лихо тебе перевернуло, змусило по-іншому дивитися на все. Але не переборщи. Зрозумій і пам’ятай: зараз саме той чорний день, до якого ти готувався все життя як і кожна людина. Для нас, комуністів, він майже настав. Але ми з тобою готові, тому й проскочимо, через і крізь нього. Коли не схибимо навіть у деталях. Я все ясно склав?
— Ja, mein Фюрер! — Вілен скочив на ноги, виструнчився і скинув праву руку уверх, намалювавши на своїй вкрай неарійській пиці арійські почуття. І потім, посміхнувшись, глянув на тестя.
— Ти — все ж таки загадка для мене… — задумливо почухав потилицю Юрій Іванович. — Ніколи б не подумав навіть, що в тебе може з’явитися почуття гумору… хай і таке.
— То я… маю перспективи?.. — примруживши око, що раніше косило, знову посміхнувся Вілен.
— Знаєш, я їх навіть… жахаюся дещо… — ледь похитав головою Юрій Іванович, глядячи вбік і стуливши тонкі губи в ниточку.
Осінь прийшла теплими днями, бабиним літом і щедрим урожаєм. Вродило і на деревах, і в полі, і на городі. Наче в насмішку людям, які вже вкрай розгубилися і не знали, що можна їсти, а що — радіаційна отрута. Тому, поміркувавши, не змінили свого укладу життя, збираючи все, що виросло і достигло: сушачи, маринуючи, засолюючи, засипаючи в погреби, розвішуючи на горищах, годуючи курей-качок та корів-свиней.