Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
А по закінченні всього той меткий молодик отримає звання Героя СРСР. За всіх. Один.
Он він, цей прапор, навіть вночі колишеться яскравою кривавою плямою: Шерстохвостов підняв важку голову і глянув у той бік, де колись був четвертий блок, а зараз, у світлі прожекторів, серед стріл височенних будівельних кранів «Demag», зводилося захисне укриття. Аби під ним — не поховати, ні!.. — заховати! — залишки реактора, якого люди своїми діями довели до сказу: проектуючи, будуючи, експлуатуючи, експериментуючи… Заховати, як подарунок нащадкам.
Він підняв голову і завмер, миттєво вражений незнаним жахом: над усім хаосом споруд і механізмів, над усім монументальним тілом атомної, застигла незбагненно величезна, худа людська постать у довгому білому савані, ногами торкаючись залишків четвертого блоку, а головою здіймаючись у страшенну височину темного неба.
Вона була зіткана з живого печального світла, що переливалося, перетікало, мінилося. Постать завмерло височіла, затуливши обличчя руками і повільно похитуючись вперед та назад, наче важко плакала, або — молилася у відчаї.
Вона була неосяжно великою і одночасно — до щему маленькою, тоненькою і беззахисною. І стільки туги та горя стікало від неї в навколишній світ, принишклий і застиглий у чорнобильському відчаю, що світ цей напружився у жагучому очікуванні милосердя.
Постать повільно відірвала руки від обличчя і важко підняла їх угору, закинувши голову, потягнувшись молитвою до неба…
Чи був це перший вершник Апокаліпсису, що мав лише перемагати, але — вжахнувся своїх перемог і не жадав їх більше, і просив звільнення та прощення.
Чи, може, єдина Душа всіх загиблих тут, що хотіла покаяння.
Чи — Матір всіх живих людських душ, яка возносила свій стогін до Батька, благаючи захисту.
І мить сягнула вічності, а вічність ущільнилась до миті.
І Вілен став ще ненародженим і значить — безгрішним. І здобув можливість торкнутися чогось, безмежно великого і важливого, може, навіть, Істини, яка була ось, тут, поруч, і він тягнувся рученятами до її м’якого, доброго, пульсуючого сяйва, жадаючи і боячись того, що звало; відчуваючи і страхаючись безмірної відповідальності за грядущі знання.
Але радісно і широко посміхнувся, готовий до дива, до народження вдруге, чистого та світлого, без первісного гріха…
І раптом все зникло… і він стояв, застигло простягнувши перед собою руку… і приходив до тями від короткого сигналу своєї машини, що стояла біля нього, напружено тремтячи тілом.
Вілен стріпнув головою, скинув очима на постать, але… Там височіли лише стріли кранів, зруйновані стіни і промені сотень прожекторів, що освітлювали страшну новобудову.
І — чи була постать, чи то була гра світла, чи гра уяви, а чи гра розуму — Вілен так і не збагнув, сновидою сідаючи в машину і відчуваючи всередині безкрайню порожнечу, що з’явилася раптом та, стискаючи серце холодом, поволі опускалася вниз, заливаючи тіло наркозом безпорадної безнадійності.
Майже всю дорогу до Чорнобиля він сидів, дивлячись і не бачачи, не сприймаючи навколишнє.
Городіло теж мовчав, приклеївшись до керма та напружено вдивляючись у темряву, пронизану світлом фар, з миттєво виникаючими метеликами, що засліплено стрибали в лобове скло, залишаючись на ньому розмазаними білими плямами.
…Уже й літо скінчилося, а Клептоман досі не мав навіть уявлення, скільки ще йому тут доведеться крутитися, стрибати зайцем, ховаючись від радіації. Хоч і розумів: йому пощастило!.. Йому — страшенно пощастило, на відміну від тих же «партизанів», що їх відновили військкомати по всій країні і кинули сюди, живим м’ясом, на півроку.
А тут усе просто — браві полковники-генерали, що завжди дбали лише про себе, весело і впевнено пропонували:
— Ну, хто хоче повернутися додому не через півроку, а через місяць? Крок уперед!
А хто ж у нас не хоче?! Де живуть такі недоумки?! Та де завгодно, тільки не у нас…
І всіх охочих гнали туди, де вони за день мали піврічну дозу опромінення, а за місяць — набирали п’ятнадцятирічну, спалюючи себе назавжди: швидко, непомітно і бездумно. Бо радіація — не гавкає, не кусає, не смердить, не димить, навіть брудом не осідає на білих одежах, чи захисних пелюстках на обличчях.
Вона тихо приходить потім, аби повести цих людей у довгий чи короткий, але важкий і страшний незворотній шлях болю, страждань і смерті. Повести одинокими і нікому не потрібними, бо наша Батьківщина любить лише тих, хто йде на подвиг, а не тих, що повернулися звідти… та ще й живими… Такі їй не потрібні, такі — заважають, своїми стогонами заглушаючи нові заклики Батьківщини до нових подвигів.