Сутінки

Через тиждень до них приєднався і Юрій Іванович — він теж пішов у відпустку, аби відпочити, поміркувати над усім, що відбувається зараз, прийти до якихось рішень.

З тестем відпочинок набув більш активних форм: вони вчотирьох то їздили в Ужгород, то гуляли Мукачевом, обов’язково відвідуючи вистави місцевого театру, де їм відводили найгарніші місця. Маринка мала своїх подруг, з якими й зникала майже на весь день — вона не любила спілкуватися з батьками, будучи аж занадто самостійною.

Ліляна Семенівна виявилася заядлою театралкою — колись мріяла бути акторкою, грала у самодіяльності, доки заміж не вийшла, присвятивши себе служінню кар’єрі чоловіка — тому і сама тяглася до культури, і сім’ю привчала до високого мистецтва, за яке мала саме театр.

Гуляючи по місту, пили дуже смачну каву в маленьких затишних кав’ярнях, де було завжди спокійно, тихо і чисто. І Шерстохвостов все глибше проникався думкою, що Закарпаття має зовсім особливий статус у Радянській Україні: тут місцевих більш м’яко і лояльно привчають до соціалізму, більш обережно поводяться з ними, на багато заплющують очі. Навіть порівняно із західними областями, навіть порівняно зі Львовом.

Мабуть, саме тому і саме тут, уперше в Україні, дозволили поставити «Собаче серце» Булгакова- Юрій Іванович сказав про це, коли були на виставі. І місцевий колорит не дуже плюндрували. І тутешні люди досить часто їздили до родичів за кордон. Тут усе було… дещо не так, як скрізь. Це і подобалося Вілену Петровичу, і непокоїло його, як обережного непокоїть все, чого не можеш зрозуміти.

Балига, тілом відпочиваючи із сім’єю, думками напружено працював, осмислюючи близьке майбутнє і прораховуючи можливі варіанти. Ситуація склалася важка, як ніколи за все його політичне життя.

І терзала його не чорнобильська катастрофа, що розбурхала весь світ, тримаючи в напруженій тривозі, а аварія більш масштабна, глибока і безповоротна, жахлива і все вражаюча, про яку сьогодні майже ніхто й не думав, не володіючи тою інформацією, яку мав Юрій Іванович.

Ця, головна аварія, називалася «Перебудова». І, як і чорнобильська «аварія», мала всі ознаки дійсної катастрофи, але в десятки разів більш страхітливої. Бо Чорнобиль зробив хоч і найбільше в історії людства лихо, та все ж — локальне, а «Перебудова» мала сягнути світових масштабів, руйнуючи устрій на планеті, змінюючи саму планету, знищуючи величезні масиви соціуму. Тому що була не фізичним явищем, а суспільним, духовним. А соціальні катастрофи — не передбачувані, не прогнозовані, їх не можна прорахувати; вони шаленим полум’ям охоплюють величезні маси народу, який вмить забуває всі попередні ідеологічні установки і стає саме тим творцем історії, яким його завжди висвітлювали комуністи, погладжуючи і штрикаючи, аби слухняно йшов, куди треба Партії.

Зараз уже інші, граючи у ту ж дудочку, але іншу мелодію, починають вести за собою натовп під назвою «народ». Легенда про Щуролова ніколи не була легендою, бо була притчею, яку постійно втілювали в життя розумні люди, даючи їй інший напрямок і тлумачення, але впевнено ведучи зачаровану звуками дудочки юрбу: то вглиб річки часу, проти течії, то — вже їхніх дітей — вглиб гори, звідки теж не повернеться ніхто, за винятком сліпого і глухого, не здатних пояснити, куди цього разу завів людське майбутнє Щуролов, зачарувавши нехитрою мелодією.