Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
А хата залишилася, і треба було жити, і треба було хазяйку. То й побралися — без любові, але з приязню. І зажили нормально, не скублися, не лаялися, разом і робили все, і жаліли один одного.
А тоді й Дмитрик знайшовся, стало хоч і важче, але й сенс життя побачили. А тут — війна клята… І німці, аж до Москви.
А вже коли наче й на світ сонця стало, вже й перемога скоро, хоч і зварена на крові мільйонів безвинно погублених, — звістка про смерть Олени… І Петро згас душею, вже не маючи сил сприймати ні радість, ні горе, ні нові смерті — нічого. Він виснажився, наче довго біг по крутій дорозі вгору, а добіг — до безкрайого провалля, ледве зупинився.
І перестав берегти себе, отримуючи за це і медалі, і орден, і ще одну зірочку на погони. І не сприймаючи всього цього, наче все воно коїлося з кимось іншим.
Лише зараз, слухаючи спокійну і майже байдужу розповідь дівчини-дитини, від якої залишилися лише очі, йому чомусь захотілося захистити її, зберегти, дати тепло, радість життя.
— А як звуть тебе? — спитав тихо, аби не злякати її щирість.
— Мальва… — враз засоромилася та. — Мене так у дитбудинку назвали, аби я з часом розцвіла мальвою… А прізвище дали Маленко, бо дуже вже маленькою була. Та й залишилася такою…
— Дякую тобі… за допомогу. За доброту твою… За щирість.
— Та що ви!.. — вмить зашарілася дівчина. — Я просто зробила, що вмію… І розважала вас, аби боляче не було.
— От за те й спасибі! — Петро посміхнувся, взяв її за руку і ніжно потиснув. — Я завтра зайду, аби ти глянула, як загоюється. Добре?
— То заходьте… — станула плечима Мальва, ніяково посміхаючись. — Бережіть руку.
— Авжеж. То — до завтра?
— Як доживемо… Бо — війна.
І Петро зайшов назавтра. І потім заходив, вже й рука зажила. У Мальві було стільки чистої доброти, стільки внутрішнього тихого світла, що він забував про все, дивлячись на неї, слухаючи її, посміхаючись їй…
А коли настав час повертатися до мирного життя, вони вже знали, що з’являться у Сутінках тільки разом, удвох.
І ось… він знову сам. І вже не буде нікого, аби заступити порожнє місце, аби вигоїти серце. Не буде нікого й ніколи. Ніхто не замінить втраченого. Втраченого двічі.
І цілими днями розчиняючись у праці, на вечір залишався один, безмежно самотній у безкраї своєї спустошеної душі. І пив, заливаючи думки, заливаючи біль, заливаючи тугу. Знищуючи себе зовні, бо всередині вже був спалений.
Так було, доки уві сні не побачив Мальву: вона стояла напроти, посміхалася і скрушно хитала головою, заглядаючи просто в саме серце. Потім погладила рукою по неголеній, брудній щоці і щось нечутно прошепотіла, омиваючи йому душу вкрай зажуреними очима. Знову похитала головою, повернулася і пішла, зникаючи вдалині, і оглядаючись, і сумно посміхаючись.
Два дні потому Петро взагалі не їв, не пив, ні з ким не розмовляв, навіть з Йовменом Сніжком, хоч і товаришували багато років, ще з дитинства. Лише працював, працював, працював — як скажений, до виснаження. А на третій — наче воскрес. Важко, стогнучи, розриваючи темінь власного буття, але-воскрес. Привів себе до ладу і став тим Петром, якого всі знали колись, хіба ще більш задумливим і менш усміхненим.
І продовжив життя, сам не знаючи навіщо, але відчуваючи — треба. Треба, бо так просила Мальва. Це він зрозумів точно.
Фінтер
Уже третій місяць Вілен Петрович Шерстохвостов обживається у своєму величезному кабінеті з табличкою «Голова обласної ради», за височенними і широченними дубовими дверима з різьбленими фільонками. Це навіть скоріше, невеликий зал урочистих засідань, ніж кабінет: з довжелезним столом посередині, до якого поперек примикає масивний стіл Вілена Петровича, звідки того майже не видно у важкому вицяцькуваному кріслі з високою фігурною спинкою.
Аби не загубитись у безкрайньому просторі приміщення і якось здійнятися над меблевою величчю, новий голова вже наступного дня наказав завгоспові спорудити за столом підвищення в двадцять сантиметрів заввишки, на кшталт сцени, а ніжки крісла вкоротити на десять сантиметрів. І лише після цього відчув себе хазяїном простору, вписавшись у велич кабінету.
До появи тут Шерстохвостов змінив за минулі чотири роки три посади: заступника директора великого хімічного комбінату у Донбасі, голови міськради у досить великому місті Криму та попрацював майже рік директором однієї з українських АЕС.
Зі всіх посад, задоволення і найбільшу користь для себе мав лише у Криму: там і працював, і відпочивав, там все було якимось південно-святковим та радісним, наче трапилася велика відпустка. Саме в Криму познайомився і поспілкувався з багатьма впливовими людьми з усіх радянських республік; поспілкувався тісно, без офіціозу, теплими компаніями. А з деякими потрібними людьми і заприятелював на досить близькому рівні.