Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
Вони міркували просто й філософськи: викинути ніколи не пізно, якщо до того не з’їли. А які з’їли — то, може, й пронесе… У всіх розуміннях.
Незважаючи, що з моменту Чорнобильської катастрофи минуло три роки, досі абсолютно ніхто не знав, де є радіація, а де — її немає. Ні, дехто знав, але нікому не розповідав. А вже коли розповідав, то виявлялося: скрізь так чисто, що чистіше й не буває — навіть у райських кущах більше бруду. І вже, ось, скоро!.. — зі всього світу до нас, численними юрбами попруться люди: нормалізувати здоров’я, підірване нестерпно важким життям у Канаді, Новій Зеландії чи й зовсім брудній Швейцарії. Бо хіба ж там хто піклується про людей?.. Ні, це тільки у нас і тільки завдяки рідній КП СС та радянській владі!
Петро посміхався про себе, руками перебираючи викопану картоплю, а пам’яттю — все, минуле давно й недавно. Він знав і розумів, що брешуть скрізь і завжди, особливо — влада. І що вища влада, то більш велика і вагома брехня, тим менше правди. Але такої брехні, як сьогодні, раніше не було. Раніше просто замовчували все, аби не брехати. Просто засекречували — і потрібне, і дурне, і страшне. Аби народ не хвилювався, та їв-пив-плодився спокійно.
Раптом сплинуло: сімнадцять років, як немає Мальви — страшно уявити собі… Після смерті дружини ніколи не називав її Мотря, лише — Мальва. І спочатку, більше року, наче й не жив, просто існував — за інерцією, бездумно, автоматично — пораючи господарство з раннього досвіту, працюючи у колгоспі, сяк-так спілкуючись з людьми, а увечері замикав двері і мовчазно, важко пив, проганяючи всякі думки і страшенну тугу; пив, а потім засинав, просто впавши на підлогу… Він немов опинився в пустій порожнечі, чорній і тягучій, без кінця-краю, без надії.
За ці вечори перегорнув кожний день свого життя з Мальвою, згадав кожну її фразу, кожну посмішку, кожну їхню обопільно радісну мить. І, згадуючи, мовчки, беззвучно і безнадійно плакав. Навіть не плакав — спливав сльозами. Важко, у відчаї, в байдужості до себе.
Найчастіше згадував їхню першу зустріч. Його тоді поранило дурним осколком, що прямував у серце, та втрапив у руку, і довелося йти у санбат. Осколка витягли, наклали шви — сидячому, прямо на стільці. Перев’язувало невеличке, зовсім худеньке дівчатко, скоріше підліток, коротко стрижене, і тому схоже на хлоп’я. Аби не мовчати, Петро спитав:
— А звідки ж ти така будеш? І — чия?..
Вона скинула на нього такі великі, такі сірі, такі теплі очі… що він — просто втопився в тих очах… І сказала просто, як видихнула повітря:
— А — не знаю…
— Як… не знаю?.. Що — не знаю? — Застиг у здивуванні лейтенант Шерстохвостов.
— Не знаю, ні хто я, ні — звідки, — посміхнулася дівчина. — Бо сирота. Десь знайшли, кудись привезли, щось записали, виправляючи документи. Потім скерували у дитбудинок. Це було у тридцять третьому, казали, тоді був голод. Такий голод, що люди їли людей. Мені було десять, і все своє попереднє життя я досі не згадала. Наче й не жила до того. Пам’ятаю себе вже в дитбудинку, наче тоді й народилася. Коли відгодували, і я прийшла до тями… Навіть розмовляти не могла спочатку, навіть годували через трубочку… Дякувати Богові, вижила. Хоч і не знаю, навіщо…
Її руки, тоненькі до прозорості, вправно бігали навколо рани Петра, обробляючи, потім перев’язуючи, потім вмощуючи зігнуту руку до тулуба і примотуючи її.
— Я і на фронт прослизнула, аби десь бути, якось існувати, аби — серед людей. А ще сподівалася, що вб’ють, бо багато хто гине, то й не треба буде, як війна скінчиться, думати, що робити далі… Бо не буде мене, і ніхто не затужить. І можливо, по смерті, буду мати щось або ж — і нічого. Кому я потрібна?..
Петро слухав, як вкляк, широко розплющивши очі і згадуючи своє.
…Півроку тому надійшла звістка про смерть Олени, а про Дмитра не було нічого. То він і сина поховав у думках: коли гинуть дорослі, то де вже вижити малому, чотирирічному. І став сиротою, шукаючи смерті, бо жив до того лише надіями на повернення, на зустріч із сім’єю, уявляючи підрослого сина, якого майже й не бачив до війни.
Він і одружився з Оленою, коли обом було по вісімнадцять, бо обоє залишилися самотніми: її батьків вислали до Сибіру, а його батьки — нишком втекли кудись самі, не чекаючи стуку у двері на світанку, та й загубилися у просторі цієї навіженої країни.