Поїзд, що зник

Що допомагає кмітливому радянському сискарю? - запитував нас часто Старий. І сам же відповідав: людська цікавість і жагуча потреба ділитися з ближніми тим, про що дізнався сам. В розвиток теми: справжня добровільно-народна дружина - то не ті, що з пов’язкою гуляють вечорами по добре освітлених вулицях аби заробити три додаткових дні до відпустки. Справжні дружинники, опора, резерв, а часом і остання надія міліції - це пенсіонерки, котрі годинами натирають мозолі на задницях, висиджуючи на лавочках попід під’їздами. Невичерпне джерело знань! Куди там тому УРЕ - Українській Радянській Енциклопедії під редакцією академіка М.П.Бажана.

Моя остання надія: три бабусі-подружки, здавалося, навмисне чекали мене на лавочці. Такі, знаєш, характерні представниці трьох соціальних станів: типова сільська бабця, яка доживає в місті у дітей, підстаркувата партійна, а згодом профспілкова активістка і, як у тому анекдоті, “гнила інтелігентка”, для якої найстрашніша лайка - “гівно”.

Я не став зображати з себе майора Томіна із телевізійних “Знатоків”, а представився бабцям з Лагерної за всією формою з демонстрацією службового посвідчення. І правильно зробив! Бо телевізійного майора ці три божі кульбабки викрили б ще до того, як він рота розкриє. Дві з них, виявляється, все життя пропрацювали у воєнізованій охороні дуже секретної “поштової скриньки”, котра на розі вулиць Ванди Василевської та Галі Тимофєєвої, а третя була в цій же скриньці не останнім цабе у відділі режиму.

- Ой! - сплеснула руками перша бабуся, коли почула: “Я старший лейтенант Сирота з міліції”, - вбили когось?

- Тобі, стара, тільки б страхи наганяти. Дай молодому чоловіку сказати.

- Нікого не вбили і нікого не обікрали, - поспішив я заспокоїти бабусь. - Навіть навпаки.

- Це як? Хтось гроші загубив і не шукає?

- Цитьте, Анки-кулеметниці! - раптом заговорила басом інтелігентка, - людина на службі, а вам аби теревенити. Кажи, голубе.

Оскільки нічого оригінального поки що у моїй голові не народилося, довелося рятувати ситуацію стандартною казочкою про те, що, згідно з оперативною інформацією, група квартирних злодіїв збирається обчистити одне з помешкань у їхньому будинку. На жаль, поки що не встановлено, яке саме. Тож хотілося б знати думку громадськості.

Громадськість після короткої бурхливої наради одностайно дійшла висновку, що, напевне, якийсь придурок навів бандюг на нових пожильців. Оту бездітну сімейну пару з третього поверху, котра кілька років тому заселилася. Дуже серйозні люди. Він полковник і професор ракетної академії, що на Солом’янці, а вона теж професор, тільки у вищій партійній школі. Їх обох службові “Волги” привозять і відвозять, але люди вони культурні, бо завжди вітаються першими і сходи миють нарівні з усіма. А той, хто на них навів, тому дурний, що думає: раз професура, то у них і унітаз золотий. А вони всі свої гроші на книжки витрачають. Бабця-режимщиця це достеменно знає, бо професори щороку, як у відпустку їдуть, залишають їй ключі аби вона квіти поливала. Квартира велика, бо хоч дітей і немає, але їм, як професорам, додаткова площа “положена”. Та в ній самі книжки. Навіть на кухні. І переважно не прості, а вчені. І ще й різними мовами. А щоби чогось такого дорогого - килими там чи кришталь, то й близько немає. Першого року, як привезли з Карпат такі сільські простенькі килимки, то вони у них і на підлозі, і на кріслах.