У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

В. Липинський писав, що українська матеріально непродуктивна інтелігенція має дуже великі заслуги перед нацією на полі культурної аполітичної праці — без її співучасті важко було б розвинутися українській науці, мистецтву, літературі, навіть українській кооперації. Водночас до політичної праці українська інтелігенція показала себе абсолютно нездатною. Біля неї не може об’єднатися в одне тіло нація, оскільки для цього бракувало об’єднавчої спільної традиції та культури.

Найбільше претензій до інтелігенції мислитель висував у тій сфері, яка була безпосереднім полем її інтелектуальної діяльності — ідеологічній. На його переконання, історичний досвід доводив, що «ідея своєї держави, збудованої якимись иншими українськими класами, була... як не ворожа, то в найкращім разі абсолютна чужа» українській демократичній інтелігенції. Водночас: «Ідеї, віри, леґенди про одну єдину, всіх Українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла»[44]. Більше того, історика непокоїла і загальна спрямованість ідеологічних шукань «політикуючої інтелігенції» — те, що «наша інтелігенція, замість творити ідеологію патріотичну, тобто будити Україно-творчу свідомість територіально-політичну, творить ідеологію націоналістичну, тобто будить Україно-руйнуючу свідомість культурно-віросповідну»[45]. Цілком очевидно, що така негативна оцінка була породжена авторським баченням сутності нації передусім як спільноти, збудованої на усвідомленні територіальної єдності.

Далі інтелігенції зроблено докір у неспроможності витворити українську правлячу верству, вкрай потрібну для формування нації та створення власної держави. Причину цього Липинський бачив у тому, що в інтелігенції були відсутні дві риси, необхідні для творення такої провідної націотворчої групи: сила й авторитет. Але, незважаючи на це, українська інтелігенція зуміла зберегти за собою монополію представництва нації як у період «національного відродження» до Першої світової війни, так і в часи державного будівництва. Сталося це тому, що українська інтелігентська демократія скористалася національною слабкістю та політичною нерішучістю інших соціальних верств, передовсім державотворчого хліборобського класу.

Зрештою, В. Липинський змальовує ідеальну модель участі «чесної, дисциплінованої, зорганізованої» інтелігенції у націотворчому процесі. Для цього інтелігенція мала відмовитися від спроб самостійного політичного керівництва і зосередитися на виробленні загальнонаціональної ідеології та виконанні своїх фахових функцій. Тоді найліпші її представники разом із верхівкою інших продуктивних класів зможуть увійти до складу нової української аристократії. Мислитель спеціально наголошував на тому, що «роля інтелігенції це одна з найбільше почесних ролей у нації: роля духовників і фахово-освічених помішників національної аристократії»[46]. У такій ідеальній схемі знайшлося місце і для здекласованої інтелігенції, що рветься до влади — бути ідейними вождями опозиції. Наявність останньої, за умови доброї організації національної аристократії, буде лише сприяти необхідним реформам та ротації аристократичної верстви. За таких умов, підсумовує Липинський, «ідейна політична праця інтелігенції не приносить шкоди нації, навпаки, вона дає той необхідний і нормальний фермент, який піддержує життя і розвиток націй».

Досить гострою була і проблема національної орієнтації самої інтелігенції. Далеко не всі інтелектуали з-поміж етнічних українців поповнювали лави українських симпатиків. Болісним був процес психологічної адаптації українського інтелігента у зросійщеному чи спольщеному місті. Перед ним поставала дилема: або цілком розчинитися в іноетнічній культурі, або, подолавши всі перешкоди, самоствердитися у власній. Парадоксальність останнього процесу помітив Б. Кравченко, який зазначив: «Через механізм асиміляції українська інтелігенція здобувала національну свідомість»[47].

Процес національного навернення мав своєрідну ієрархічну природу. Від патріархів української культури губерніальних центрів до дрібніших міст і сіл. Якщо київські професори надавали українському рухові певного статусу в очах сільської інтелігенції, та остання своєю чергою сіяла зерно національної свідомості в селі. Важливим спонукальним чинником, що підштовхнув інтелігенцію до лав національного руху, була проблема соціальної мобілізації і, відповідно, потреба усунення іноетнічних конкурентів зі сфери традиційної інтелектуальної праці.

Окремого розгляду потребує порівняльний аналіз соціального складу наддніпрянської та галицької інтелігенції. У першому випадку переважали різночинці, у другому — було значно більше вихідців зі стану духовенства. Але обидві складові української інтелектуальної еліти були єдині, коли йшлося про конкретні кроки розбудови національних, політичних, освітніх, культурних, наукових, пресових установ. Наприкінці XIX ст. абсолютна їх більшість концентрувалась у Галичині. І саме на їхню підтримку скеровувалися зусилля інтелектуалів із Наддніпрянщини.