Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста
- Автор: Норт Клэр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста». Краткое содержание книги:
Я знизав плечима й відкинувся на спинку крісла.
— Або ж, якщо ближче до суті, я можу просто сказати, що це нове зайняття, щось таке, що може по справжньому змінити спосіб мого життя. Тож до біса все інше!
Вінсент задумався.
Потім посміхнувся.
— Гаразд, — сказав він. — Мене це влаштовує.
Навіть зараз, знаючи, що я роблю, я не можу брехати.
Десять років я присвятив розробці квантового дзеркала.
Для калачакри десять років за великим рахунком — ніщо, але ж ніхто, навіть ми, не живе за великим рахунком. Три тисячі шістсот п'ятдесят днів, плюс-мінус кілька перерв на відпочинок, і кожна мить була… одкровенням.
Впродовж дуже багатьох років я не працював по-справжньому, на повну силу. У своїх попередніх життях я іноді працював — лікарем, професором, науковцем, шпигуном — але ті посади були лише способами досягти бажаного, шляхом до знань і розуміння навколишнього світу. А тепер, взявшись працювати над неможливим проектом Вінсента, я був схожий на випускника університету, який нарешті дав волю отриманим знанням, застосовував їх за призначенням, і я вперше за свої життя зрозумів, як воно буває, коли твоя робота стає твоїм життям.
Я був щасливий і дивувався тому, що зовсім недавно не розумів, що саме це і є щастям. Умови роботи були далекі від розкішних, адже Вінсенту все-таки доводилося вдаватися до поступок, зважати на те, в якій державі ми знаходилися, але виявилося, що для мене це не було проблемою. Ліжко було тепле, ковдри товсті, їжу важко було назвати смачною, але голод після важкого дня вона вгамовувала. Двічі кожного дня Вінсент з криком «Важливо підтримувати зв'язок з природою, Гаррі!» наполягав на тому, щоб ми виходили з-під землі подивитися на сонце (частіше — на його відсутність) і відчути пронизливий вітер з Арктики.
Він не припиняв цього навіть узимку, і я провів багато годин, жалюгідно щулячись від холоду, коли моє волосся, брови та сльози примерзали до шкіри, а Вінсент походжав туди-сюди й вигукував: «Як нам буде гарно, коли ми повернемося всередину!»
Я міг би відповісти йому на це дуже в'їдливо, якби не був надто замерзлим, щоб говорити.
До мене ставилися як до свого, бо саме так ставився до мене Вінсент. Ніхто мене ні про що не питав, ніхто не розмовляв з колегами про страх, який змушував їх мочати, але з плином часу з мого професійного та соціального життя ставало зрозуміло, що Вінсент зібрав навколо себе дивовижно розумних помічників.
— П'ять життів, Гаррі! — радісно вигукував він. — Ще п'ять життів, і ми його закінчимо!
Цим довгостроковим планом, заради виконання якого треба було п'ять разів померти, він поділився лише зі мною. Ми досі були так далеко від досягнень, яких хотів Вінсент, так далеко навіть від отримання обладнання, за допомогою якого можна було б почати вивчати питання про «як» і «чому» — про кожне «як» і кожне «чому» — що не було сенсу навіть згадувати про це. Натомість ми працювали над складовими, кожна з яких сама по собі була революційною для того часу, а їхнім призначенням, за словами Вінсента, було «Допхати двадцяте століття до двадцять першого!»
— Я маю намір розробити до 1963 року внутрішній інтернет, — пояснив він, — а з мікропроцесорами розібратися до 1969-го. Якщо пощастить, ми витягнемо обчислювальну техніку з кремнієвої ери ще до 1971 року, і якщо не порушимо розклад, то отримаємо нано-обробку до 1978-го. Помираю я зазвичай, — додав він з легким жалем, — до 2002-го, але за допомогою знань, які ми здобудемо в цьому житті, в наступному я сподіваюсь отримати мікропроцесори ще до завершення Другої світової війни. Наступного разу я думаю оселитися в Канаді — канадськими мозками я давно не користувався.
— Це все, звісно, дуже добре, — зауважив я одного тихого вечора, коли ми сиділи й грали в нарди в його кімнаті, — але з твоїх слів про намір скористатися в наступному житті відкриттями цього життя виходить, що ти розраховуєш згадати всі деталі, всі технічні параметри, всі діаграми та рівняння.
— Звичайно, — безтурботно відповів він. — Я згадаю.
Я впустив гральну кістку й сподівався, що моя незграбність не справила враження навмисно поганого кидка. Затинаючись, я спитав:
— То ти мнемонік?
— Хто? — не зрозумів він.
— Мнемонік — так у Клубі називають людей, які все пам'ятають.
— Ну, в такому разі я, напевно, мнемонік. Тебе це дивує?
— Ми… Ви зустрічаєтесь дуже рідко.
— Я так і думав. Але мушу сказати, Гаррі, що твої спогади про часи, коли ти був науковцем, бездоганні. Ти дуже посилив наш колектив.
— Дякую.
— Але ти, як я розумію, теж забуваєш?
— Так, забуваю. Я навіть забув, чий зараз хід — твій чи мій?
Чому я збрехав?
Багаторічна звичка?
Або, можливо, згадав Вірджинію, її розповідь про іншого знаменитого мнемоніка — Віктора Генесса, творця катаклізму, який теж усе пам'ятав і скористався цим для знищення світу. Можливо, саме це.
Світ добігає кінця.
Христа в Берліні.
Це не мало значення.
Це не має значення.
Смерть завжди повинна приходити, і якщо нагородою за наші дії буде відповідь — величезна, красива відповідь на найдавніші питання, чому ми є, звідки ми взялися — то це була ціна, яку варто було сплатити.
Так я переконував себе на самоті, у темряві російської зими.
Ми з Вінсентом вдосконалювалися в мистецтві збереження таємниці. Ми обоє знали про розвиток теорії та технологій впродовж двадцяти-тридцяти наступних років. Ми обоє мали бездоганні спогади про одні й ті самі речі, хоча я завжди виправдовував це талантом до цифр. Нам було потрібно впроваджувати нові ідеї таким чином, щоб надзвичайно розумні люди, яких зібрав навколо себе Вінсент, робили потрібні наукові та технологічні прориви, вважаючи, що роблять це самостійно. Це перетворилося на свого роду гру, на змагання між нами — хто зможе підштовхнути хіміка до відкриття певної сполуки, або фізика — до нової концепції. Велетенський масштаб проблеми в певному сенсі давав і переваги: оскільки загальна задача була надто складна, щоб її осягнула одна людина, ми розбивали її на менші частини. Нам був потрібен електронний мікроскоп, про можливість створення якого ми обоє знали, але жоден з нас його не вивчав і навіть ніколи не користувався ним. Нам був потрібен прискорювач частинок, про який, знов-таки, ми обоє знали, але ніколи не створювали. Іноді самого лише обговорення нової концепції було достатньо, щоб спровокувати несподівані сплески винахідливості в наших дослідників, які, захопившись безперервною низкою успіхів, не мали часу замислитися над тим, чому відбуваються ці одкровення.
— До кінця цього життя, — твердо заявив Вінсент, — я маю намір отримати технологію 2030 року, якою б вона не була. Це гарний комуністичний підхід — завжди має бути довгостроковий план.
— А тебе не турбує, — запитав я, — що буде з цією технологією після твоєї смерті?
— Нема ніякого «після моєї смерті» — похмуро відповів він.
Я хотів би сказати, що це питання турбувало мене більше, ніж це було насправді. Я згадав нашу дискусію про саму природу калачакр. Чим ми є, як ми живемо? Чи дійсно ми є лише свідомостями, що перелітають від одного з нескінченної кількості паралельних всесвітів до іншого, змінюючи їх своїми вчинками? Якщо так, то з цього витікало, що наші дії все-таки мають наслідки, хоч ми й не можемо їх побачити, бо десь існує всесвіт, в якому Гаррі Оґаст на свій п'ятдесят п'ятий день народження повернув ліворуч, а не праворуч, а десь є всесвіт, в якому Вінсент Ренкіс помер, залишивши по собі пострадянську Росію, що мала технології, які випереджали свій час на багато десятиліть.