Мондеґрін

— Одинадцята.

— Нічого собі, — пробурмотів Габа, — дякую, — і пішов на вихід.

— Вихід не в той бік, — терпляче зауважив працівник. — Ось тудою і ліворуч.

— Добре, дякую, — Габа пішов, як йому підказали. Вийшов на вулицю. Волохатий сніг ліниво сипле з неба. Вітер сильний. Ліхтарі погойдуються. Машини, проїжджаючи, засліплюють очі фарами. Перейшов через дорогу. За спиною залишився зелений корабель великого торговельного центру, з тим кінотеатром, до якого в такі дні завжди втікає від життя Габрієль. І вже котрий рік поспіль ніяк не може запам’ятати його назву.

Десь тут будинок, де він винаймає квартиру разом із дружиною. Заждіть. Здається, тут. Один поворот, другий. Під’їзд. Ліфт повільно рухається вгору. Чорний ґудзик дзвінка. Мелодії майже не чутно, а може, не чутно взагалі. Здається, дзвінок не працює і ніколи не працював, але дружина завжди відкриває двері, коли він тисне на цю холодну чорну кнопку. То не має значення, працює дзвінок чи ні. Двері відчиняє втомлена Снавдулія, усміхається Габі.

— Нагулявся? — каже, допомагає зняти куртку. — У кіно був?

Габа киває і проходить до кухні. Там бачить Фердинанда, який сьорбає чай. На столі дитяче печиво, цукерки, в креманці солодкі горішки. Побачивши Габину постать, приятель підводиться.

— Ось вирішив вас провідати, годину сиджу, а тебе все немає і немає, — усміхається він. — Як ся маєш? Тут для нашого часопису треба зробити кілька інтерв’ю з видатними людьми. Зробиш? Хотів з тобою обміркувати загальну стратегію цих матеріалів. Крім того, головний би хотів, щоб ти подумав про цикл есеїв. Добре платять, — Фердинанд із теплою посмішкою дивиться на Габінського, Габінський без жодного виразу дивиться на Фердинанда. — І ти ж пам’ятаєш, — продовжує той, — у неділю ми чекаємо на вас? Тільки заради Бога, приходьте до шостої, до приходу інших, добре? Хоча б поспілкуємося трішечки. Сто років уже не сиділи по-людськи.

Габа нічого не відповідає, виходить із кухні, проходить до кімнати, знімає одяг і голий лізе під ковдру. Ліжко старе і скрипить під ним. Простирадло холодне. Подушка крижана.

— Ти краще йди, Фердинанде, — чує Габінський слова дружини, — він у такі дні не дуже добре себе почуває.

Що саме відповідає Фердинанд, не чутно. Траскають двері, це він пішов. Зі шпарин з-під вікна дує вітер. Треба якось їх залатати. Снавдулія заносить чай.

— Що дивився?

— Не пам’ятаю, — каже Габа, сідає у ліжку, бере чай із рук дружини. — Мабуть, щось голлівудське, не важливо.

Дружина сідає поруч, гладить його по голові.

— Заєць мій нещасний, — каже, — бідолашна моя голівонька.

— Я не заєць, — каже Габінський, — я — лев.

— Лев’ячий заєць, — продовжує гладити голову Габінського дружина.

— Скажи мені чесно, — питає Габа, — я хороша людина?

— Хороша ти людина, — цілує дружина Габине плече, — дуже хороша.

— А війна коли-небудь закінчиться?

— Обов’язково закінчиться.