Габінський ішов з базару, що на Героїв Дніпра, і три літри домашнього молока гріли його розбурхану спогадами душу. Сонечко світило ясно, не було жодного бажання лізти у метро. Він ішов і згадував. Ту казку любові й щирості, що сталася вчора. О, дійсно, що це був за вечір, так. Не кожному випадає відчути аж таку піднесеність і довірливість у стосунках. Насолода, яку йому подарувала вчора Оле-Лукойє, і досі плескалася десь під пупком та кружляла тонесеньким світло-гарячим полум’ям по хребтовому стовпу. Єдине, що напружувало: десь о третій Габа заснув, а коли за півтори години прокинувся, то ніякої Оле поруч з ним не було. За вікнами кричали працівники «Карматауну», які вивозили сміття. Надсадно сигналила чиясь автівка. Крізь балконні двері ледь видно було, як хитаються верхівки дерев. Швидкі хмари Оболоні неслися понад Києвом, але от їх годі було розгледіти. У кімнаті стояв чутний дух алкоголю, сигаретного попелу і вчорашньої підгорілої кави. На малесенькому столику біля ліжка тулилися майже чиста попільничка з двома чи трьома недопалками, половина апельсина і пачка дитячого печива. Помацавши поруч із собою, нікого не знайшов. Ліжко було холодне і трішечки вологе (бо Дніпро поряд, тут навіть у великий мороз на сходинках метрополітену лежить біла кучерява наморозь). Відчув, горло стало сухим. Кинувся до вішалки — жіночого одягу на ній не виявилося.
— Оле? — крикнув він. Босоніж почовгав до кухні, відчинив двері. КБ та Оле сиділи за столом, пили чай і сміялися. Коли вони обидві озирнулися і він зустрів їхній погляд (іронічний та розумний), світ в очах Габи почав меркнути, підлога й стіни помешкання попливли і провалилися в темряву разом зі станцією метро та шматком дніпровського узбережжя.
От власне цей момент трішечки дошкуляв головному та й не головному мозку кандидата наук своєю очевидною незрозумілістю. Бо ясно, Оле жодним чином не могла бачити КБ, адже Оле — це щось реальне, а КБ навпаки, а Габінський — все ж таки притомна людина і відрізняє одне від іншого. Але ж сьогодні зрання єдиним підтвердженням того, що вчора йому не наснилося свято кохання, була малесенька сріблява шпилечка (увіходить Йоганна, на голові штучний убір з золотих обручів, шпильок, гребінців і сітки), що він знайшов її біля дзеркала у ванній кімнаті. Що ж воно було, думав Габа, усміхаючись сонячному сяйву, яке заливало очі абрикосовим теплом, і як таке може бути? Якщо вона пішла, то навіщо залишила цей прекрасний предмет для заколювання волосся в зачісці у формі двозубчастої вилочки? Ага, зрозуміло. Габа засміявся. Мабуть, щоб показати мені, що обов’язково повернеться!
— Вона повернеться! — він знову засміявся від щастя і відчув, як повертається до життя. До справжнього життя. У ньому, може, й не буде жодних перспектив, та чи це найважливіше в бутті? Якщо, скажімо, її не було, якщо, скажімо, вона мені тільки примарилася, тоді знову ж таки, звідкіля ця шпилечка? Габінський хитро посміхнувся сонцю і вітру. Ніхто не обдурить людину, якщо вона сама себе не введе в оману! Цей сріблястий предмет є безумовним доказом реальності любові. От тільки чому Лукойє все ж таки пішла, не попрощавшись. Та ще так рано.
