Мондеґрін

Томас теж ковтає алкоголь, сідає на підлогу між кулінарним відділом та пабом поруч із Габою і замислюється. Усе це добре, друже, каже він, але як усе це пов’язано з рушницею на пляжі?

А так, відказує Габінський, що регулярно тут на третьому поверсі в ресторанах і забігайлівках, різноманітних крамницях і залах для актів, у невеличкому смішному зоопарку, біля тенісних столів і біля басейну з Фемідою постійно бачу я нібито вбитого мною хлопця разом з його теж давно неживими друзями. І хоча немає моєї Сосі, я бачу і її. Багатьох бачу тих, що їх уже немає поруч із нами. Не повинно бути. Але вони всі тут, усі поруч, усі в «Карматауні» небесному. Перебувають з нами. Їх багато, і вони веселі. Вони якось усі вижили, пане Вінтерберґ, ба більше, приїхали сюди, до мене, Свена Габрієля Габінського, людини чесної та обрізаної (хоч і не з власної волі), у це, бачить Бог, святе місто. А цього не може бути, бо це неправильно. Бо не для того вироблялися ці віскі й сири, домашній хліб і прекрасне іспанське вино, не для того будувалася оболонська ковзанка, щоб по ній ковзав той, хто повинен спокійно й зосереджено лежати у землі разом зі своїми самоварами.

Звичайно, до супермаркету заходить багато мертвих і багато живих, погоджується Вінтерберґ, зустрічаються тварини з обличчями людей і люди з обличчями тварин, але що поробиш. Такі часи. Згоден, киває Свен, такі часи. Але ж треба зайти до Петра Петракіса, розказати йому про зустріч з Олею. О, це добра ідея, усміхається Вінтерберґ. Доречно запитати у Петра номер її телефону, підказує він, чомусь учора це нікому з нас на думку не спало.

Так-так, радіє Свен. Після прекрасної ночі, проведеної з жінкою, кожен порядний хлопець, тим більше той, що бажає знайти (заснувати, відкрити, розпочати, розірвати, скасувати, вилікуватися, психіатр, апостол Павло, Шауль із Тарса) у Києві нарешті власне коло спілкування, повинен першим зателефонувати коханій. Відчуваючи вдячність і радість, висловити їй найщирішу повагу і глибоку закоханість, сказати інші хороші й справедливі слова. Рекомендується натякнути на наявність вічної любові, кохання як онтологічного простору. Вказати на світло в глибині грудної клітки, яке шириться, на кістки черепа, які рухаються, співають і танцюють під шкірою, на майбутнє, що лежить перед закоханими всіх часів і народів смарагдовим чумацьким шляхом, який починається над «Карматауном» і тягнеться у самісінький вирій. Треба попередити дівчину стосовно КБ. Якщо навіть остання і здається комусь реальною сутністю, її немає, бо вона, по суті, тільки випадкове і примарне відтворення тієї голови кобили, яка котиться шляхами Європи і несе в собі великий і вічний український світ.