Мондеґрін

— Саме, — підтвердив Петро.

Свен подумав, помовчав.

— Ні, — нарешті відказав він, — сто років уже не бачив, вибач.

— Але ж ми стріляли з неї напередодні. Пам’ятаєш? Вона тобі ще дуже сподобалася. Ти казав, що вона така хороша, як рожева лялечка. Що це не рушниця, а дівчинка.

— Знаєш, Петре, — Габінський розгублено розвів руками, — у мене не дуже добре з головою. Сьогодні мені подобається дівчина, а вже завтра, скажімо, раптом виявляється, що вона не дівчина, а, несподівано, студент з Криму, якого я, на щастя своє чи на горе, ніколи в житті не бачив (радше на щастя). І це дивно, бо, як ти добре знаєш, у мене все життя одна-єдина орієнтація — метафізика Арістотеля. І вона зводиться врешті-решт до того…

— Річ у тому, — перебив Петрович, підійшов до дверей, відчинив їх і уважно подивився ліворуч та праворуч, — що саме з такої рушниці, наскільки я знаю, три тижні тому вбили Півня і Хробака. Чув про таких? Бойовики з того боку. Колишні міліціянти. Гучна справа. Про це писали на всіх сайтах новин. Читав, нє?

— Ти жартуєш? — усміхнувся Габінський. — Я і сайти новин? Слухай, Петре, може, краще розказати тобі про чергову зустріч із Кобилячою Головою?

— Повторюю, це ваші хлопці, зі Сходу, — прискіпливо вдивлявся в очі Габінського Петрович, — були на тому боці, потім переїхали сюди і тут, як це буває часто-густо, моментально знайшли собі працевлаштування і допомогу. І от їх поклали обох. Кажуть, якийсь українськомовний хлопчик років сорока зайшов по обіді до майже порожнього бару, де полюбляли сидіти ці диваки, і почав уголос читати Шевченка. Кажуть, читав із натхненням.

— Клоун якийсь, — сказав Габа, — мабуть, поезію любить. Петре, про що ми з тобою? Такі часи, що кожен третій — клоун. Давай, друже, краще я тобі про Ромео і Джульєтту щось нове розкажу, ти такого ще не чув.

— А потім цей хлопчик, — уперто продовжував Петракіс, — дістав рушницю з-під своєї шкуратяночки і пристрелив обох. Бамц і бамц. Уяви собі.

— Ага, ось що, — знудженим голосом промовив Габа, — грьобана українська тарантіна, я її впізнав. Не читай новин, Петре, читай Бодлера, я скільки разів тобі вже радив.

Петрович знову налив віскі, підійшов до Габи і знову вдивився в густі цинамонові очі, де не виднілося жодної емоції, крім великої, майже надлюдської втоми. Похитав головою і повернувся у фотель.

— Розумієш, заяву про втрату рушниці я вже подав, буквально, до речі, за тиждень до останнього вбивства. Все оформлено, запротокольовано. Мої руки чисті. І друзів у поліції маю. Так що мене все це не дуже обходить. А ти подумай, добре? Тим більше, що вчора десь на Ярославовому Валу, кажуть, ще одного тамтешнього застрелили. Притому, що характерно, з тієї ж рушниці. І в нього теж така сумна життєва історія, як і в цих попередніх. Воював на тому боці. Ну що ж, буває. Кожен іноді помиляється. Потім просочився сюди, і все в нього було нормально. Навіть прапорець у своїй автівці повісив жовто-блакитний, як вірну ознаку душевних трансформацій чи метаморфоз, що з ним раптом відбулися. І от така неприємна історія.