Мондеґрін

Заходить, скажімо, до «Красивого і Корисного» Томас Вінтерберґ і каже: «А хто там між рядами йде з візочком цукру й картоплі? За рухами бачу, людина інтелігентна, освічена, проста, переселена, але ж у неї є власне ім’я?» — «А, — відповідають хором працівники «Карматауна» і всміхаються, — це ж наш Свен — північний олень, холодне серце, льодяні яйця, син Снігової Бджоли, коханки Рене Декарта, і Короля Першого Шубіна, старовинного вугільного монстра на прізвисько Добрий».

О, каже Вінтерберґ, yes, I see, тільки перекажіть йому, що рушницю, яку він сховав на пляжі у лісочку біля води, обов’язково хтось знайде, і з цього виникнуть великі проблеми. Люди Європи скажуть йому, що він терорист, і тоді краще було б йому вже стати котолупом та чехознавцем.

Свен Габінський тихо всміхається, під’їжджає на своєму візочку ближче до данського режисера і каже: я простий переселенець із візочком, але ось що я вам скажу, пане Вінтерберґ. Мене тут дехто запевняє, нібито я вбив чоловіка своєї колишньої коханки. А хтось, як-от мій власний розум, із цього сміється (і плаче), бо ясно, що такого не було, тому що ніколи не могло статися. Я не здатен убити не те що людину, а навіть пам’ять про неї. Про ті чували з самоварами й лаптями, про гармонь і матрьошки, про шахтарський кріпкий дух і фалос, що перестав стояти в забої, повному важкої чорної пилюки та безвихідності, про страхи й любов до синьоокої дівчинки, смішної і страшної водночас, можу сказати тільки одне: все це вигадала моя дивна нова проукраїнська пам'ять, а точніше, Гермес ібн Трисмегіст, старий кобзар, мудак і п’яниця. Краще нам усім буде забути про нього, вдати, що його не існує у всесвіті. Бо нічим іншим його до тями привести не можна.

Вінтерберґ бере в руки пляшку віскі прямо з поличок, що простягнулися у безкінечність від станції метро Мінська до станції метро Cardinal Lemoin, відкручує її, протягує Свену. Пий, хлопче, каже, вже весна, вже красна, із стріх вода капле. Молодому козакові мандрівочка пахне, погоджується Свен і робить довгий ковток, чистий, як сльоза. Потім мовчить хвилинку, роздивляється світло, що тече крізь великі вікна. Знову сміється.

А може, я й убив. Навіщо мені сперечатися. Може, і так, хоча я цього не пам’ятаю. З іншого боку, я ж не пам’ятаю не тільки це, а, скажімо, і битву Давида з Голіафом необрізаним. Та це, звичайно, не значить, що вона, ця велика битва, не відбулася. Вся історія людства, ця картопля і прекрасний цукор, ці родзинки і запашні апельсини, які кожному притомному переселенцю так нагадують абрикоси, свідки того, що він, цей великий двобій, відбувся насправді. Ну ясно ж, бо якби Ізраїль не переміг тоді, зараз у нас не залишилося б жодного шансу.