Після війни. Історія Європи від 1945 року

Але чи давали ці традиційні роздільні лінії бодай якусь вказівку на місцеперебування Європи, завжди залежало від того, де випало бути вам. Один відомий приклад: у XVIII столітті більшість угорців і богемців були католиками, і переважно німецькомовними. Проте для просвітлених австрійців «Азія» починалася на Ланд-штрасе, головному шляху з Відня, який вів на Схід. У 1787 році, вирушивши з Відня на захід до Праги, Моцарт писав, що перетнув східний кордон. Схід і Захід, Азія і Європа завжди були розділені у свідомості щонайменше так само, як і земля — кордонами.

Оскільки донедавна Європа здебільшого була поділена не на держави, а складалася з імперій, про зовнішні ознаки континенту думали більше не як про кордони, а як про невизначені прикордонні регіони — межові райони, limes, militärgrenze, krajina: зони імперського завоювання та поселення, не завжди топографічно точні, але вони позначають важливу політичну й культурну межу. Від Балтії до Балкан, такі регіони та їхнє населення впродовж століть вважали себе авангардними вартовими цивілізації, вразливими й чутливими краями, де закінчувався знайомий світ і починалося місце стримування варварів.

Але ці кордони були рухомі та посувалися залежно від часу й обставин: їхнє географічне значення можна розуміти по-різному. Поляки, литовці й українці у своїй літературі та політичних міфах зображували себе як вартових окраїн «Європи» (чи християнства)[601]. Але, як підказує швидкий погляд на мапу, їхні твердження були взаємозаперечними: вони не можуть усі мати рацію. Те саме стосується угорських і румунських наративів, які протиставлені одне одному, чи переконання хорватів і сербів, що саме їхній південний кордон (із сербами та турками відповідно) становить життєво важливу зовнішню лінію оборони цивілізованої Європи.

Ця плутанина показує, що зовнішні кордони Європи впродовж століть були достатньо важливими, щоб зацікавлені сторони з наполегливістю відстоювали свій погляд, який суперечив іншим, щодо того, хто належить до Європи. Перебування «в» Європі надавало певну безпеку: запевнення — чи принаймні обіцянку — прихистку та належності. Століття минали, і це дедалі більше ставало джерелом колективної ідентичності. Статус «прикордонної держави», взірця та вартового ключових цінностей європейської цивілізації, був джерелом вразливості, а водночас і гордості. Ось чому для центральних і східних європейців радянське панування було таким принизливим — через відчуття, що вони залишилися за бортом «Європи», та забуття з її боку.