Після війни. Історія Європи від 1945 року

У Бельгії справи зайшли дещо далі: свідченням цьому може бути хоча б один скандал із багатьох — так звана справа Dassault / Agusta. Наприкінці 1980-х бельгійський уряд уклав угоду на купівлю сорока шести військових гелікоптерів в італійської фірми Agusta та на ремонт винищувача F-16 — із французькою компанією Dassault. Інших претендентів на угоду не допустили до конкурсу. Саме по собі це не було чимось незвичайним, а те, що були залучені три компанії, навіть надає всій справі союзної пан’європейської якості.

Однак пізніше виявилося, що бельгійська Соціалістична партія (яка була на той час при владі) дуже добре нагріла руки на відкатах з обох угод. Невдовзі після цього одного провідного політика-соціаліста, Андре Кулса, вбили на парковці в Льєжі в 1991 році; другого, Етьєна Манже, у 1995 році заарештували; а третього, Віллі Класа, колишнього прем’єр-міністра Бельгії, у свій час (1994‒1995) — генерального секретаря НАТО та міністра закордонних справ на момент, коли укладалися угоди, у вересні 1998 року визнали винним у тому, що він брав хабарі для своєї партії. Четвертий підозрюваний, колишній армійський генерал Жак Лефевр, який був тісно пов’язаний із цією справою, загинув за загадкових обставин у березні 1995 року.

Типово бельгійською (за словами Бодлера, «La Belgique est sans vie, mais non sans corruption»[596]) цю історію, вочевидь, робить те, що дублювання та розмивання конституційної влади в цій країні призвело не лише до відсутності урядового нагляду, а й практично до краху більшої частини її державного апарату, включно із системою кримінальної юстиції. В інших країнах, окрім, як ми вже згадували вище, Італії, свідчень щодо індивідуального хабарництва було напрочуд мало: більшість злочинів та порушень скоювалися цілком буквально на користь партії[597]. Проте низка дуже відомих та впливових людей раптом опинилася за бортом політичного життя.

До них належав не лише Ґонсалес, колишній французький прем’єр-міністр Ален Жуппе та давні лідери італійських християнських демократів; а й навіть колишній канцлер Німеччини Гельмут Коль, герой об’єднання, репутацію якого заплямувала його відмова розголошувати імена таємних донорів своїх партійних фондів. Якби французького президента Жака Ширака — мера Парижа в часи, коли місто захлиналося в партійно-політичній корупції та владних зловживаннях, — не захищала його посада, він би точно приєднався до їхніх лав.