Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
А їх сталінська влада — нелюдська, підла та підступна, але хоробрістю не відзначена, як же полохлива!
Чималу роль у врятуванні країни зіграла тоді й наша Вандея — Західна Україна. Вона, що роками відбивала обох окупантів, — не зазнала й посухи 1946, мала якісь запаси, котрих більшовики хоч і цупили (як же вони, без чужого!), але як же помірковано, без особливого бажання отримати партизанську кулю до лоба. Нагадаємо, що орґанізований військовий опір сталінській навалі припиниться там лише через роки.
Поїзди на захід були тоді переповнені, хоч… іноді бувало й пізно: в одній Жмеринці знімали з кожного такого потягу до десятка остаточно виснажених людей, що помирали незабаром просто на станції. Але інші доїздили та отримували достатню допомогу, щоб протриматись. Виживали наперекір злочинній совєцькій владі.
Для більшості нас усе це є справи далекої історії, але забувати про них у жодному разі не можна. Хоча би для того, що сили, які правили тоді, за допомогою голодоморів, комуністичні, — ще живі та безкарно діють серед нас. Чим більше тремтять та трусяться їх старечі ноги, чим швидше уходить з під них історичний ґрунт, — тим голосніше вони репетують. Закликаючи до повернення назад, до “союзу”: до “дружби народов”, до ҐУЛАҐу, до нових голодоморів та ґеноцидів.
На закінчення, без коментарів, перекажемо зміст характерного указу того часу, з червня 1947. Він безперечно, прямо та безпосередньо, пов’язаний з тодішньою ситуацією на селі.
Згідно Указу праця в колгоспі проголошувалася обов’язковою для всіх, хто проживає в сільській місцевості і не працює на виробництві або не служить у совєцькому закладі. Всі чоловіки, жінки, юнаки та дівчата, підлітки — зобов’язані були працювати в колгоспі. Та виробляти певну норму трудоднів. Для Ставропольського краю, здається, за невиконання мінімуму трудоднів, постановою сільради, робітник, разом із усією непрацездатною частиною родини, висилався на п’ять років “в отдалєнниє мєста Совєтского Союза”, де вже працював на статусі засланого. Бачите, — не судом, навіть не якоюсь “трійкою”, а — звичайною постановою сільради. Хто насмілиться твердити, що це не рабство?
2. «Вєлічайшій коріфєй наукі»
Коли, у першому наближенні, ясна річ, — було покінчено з “врагамі народа”, коли з імперією “воссоідєнілась” мало не вся Східна Європа, “вєлікій Сталін” прогулювався своєю нечутною ходою коридорами Кремлівської влади, та… нудьгував. Адже, життя продовжувалося, та треба було придумати щось новеньке; що він, врешті, й придумав, — наука!
Тут йтиметься саме про них, про «научниє діскуссіі» (1947–1953), наслідком яких стало повне утвердження марксизму в науці. Віднині її головною метою стало “подтвєрждать правільность марксізма–лєнінізма”; все інше відходило наче на задній план. Роки утворення та укріплення «мічурінской біологіі», «павловской фізіологіі» тощо.
Витоки цих “дискусій” — були загально–політичними.
Перемога над Гітлером, хоча й вартувала народам у три десятки мільйонів жертв, але перевела московський більшовизм до якісно нового стану. Він, перемігши Гітлера та окупувавши з благословіння згнилих західних “дємократій” половину Європи, вперше відчув, що міцно сидить у седлі. Це позначилося, насамперед, на статусі жидів, якими вже можна було не прикриватись. Нагадаємо ще раз оту просту думку: “Дамо їм видні посади. А як щось не так — нарід кинеться, як завжди, — бити жидів, а ми… ми хутенько за кордон, за кордон, прихопивши народні грошики”. Тепер жидам ще раз указали на їх природне місце в Російській імперії. На них було оголошене полювання, як на “бєзродних космополітов”; така собі зворотня сторона модного тоді “отєчєствєнного пріорітєта”. А нишком — складалися поіменні списки на депортацію до Сибіру. Але, й не це було головне, існували значно більше важливі завдання.
Філософія та гуманітарні дисципліни (разом із соціологією та політологією) були підім’яті “марксізмом–лєнінізмом” — злоякісною сумішшю знахарства, невігластва та демагоґії, — ще перед війною. Тепер задача істотно поширювалася. Треба було остаточно підім’яти й усі інші, природничі та точні науки: зробити їх так само керованими (звідки? — ясна річ, із Політбюро). Щоб і наукову істину можна було проголошувати (“кому положєно”, ясна річ) - знову ж, із Політбюро. Заради цього й були вони розпочаті, «научниє діскусіі» тих років; їх направляв, а часом і особисто брав участь у них, — “лічно тов. Сталін І. В.”, терміново зроблений «вєлічайшім коріфєєм наукі»; будь–якої, — науки взагалі.