Київ — New York

— Не дуже точно підмічено, Аліса. — Він розсміявся. — Я й досі її люблю. Бо, хай би що трапилося, вона жива в моєму серці. Вона жива в моїх думках. Вона завжди зі мною. Я бажаю їй доброго ранку, щойно розплющую очі. І перед сном розповідаю, як минув день. Я приношу на її могилу нові книги тих авторів, яких вона любила, і читаю їй уголос. Я купую компакт-диски з її улюбленою музикою, складаючи їх у стосик на тумбочці при ліжку. Я й далі живу нашим життям, підкоряючись встановленим Марі законам. Але коли її образ воскресає в моїй свідомості, на очі навертаються сльози. Я шкодую про те, як мало часу було відведено нам, аби насолодитися одне одним, але знаю наперед: якщо існує безсмертя душі, то цей час нескінченний, бо вона завжди буде зі мною. У самісінькому центрі мого сонячного сплетіння. — Містер Діккенс постукав кулаком собі в груди.

— Ви довго були разом? — Джастін відклав убік столове приладдя.

— Понад шістдесят років. Але всі вони пролетіли, як одна мить.

— А як ви познайомилися? — Мені стало трохи сумно від того, що я ніколи не зможу побачити цю жінку.

— О, це було в сорок шостому році. — Покрите глибокими зморшками обличчя Джо Діккенса, здавалося, вирівнялося й посвітлішало. — Мені тоді щойно виповнилося двадцять два. А світ іще не міг отямитися після Другої світової війни. Хоч як намагалася Америка оминути цю бійню, але напад на Перл-Харбор сьомого грудня сорок першого року, коли ми втратили чималу частину нашої військової техніки й солдатів, змусив нас вступити до лав воюючих. Я був на фронті, тому кінець війни викликав у мені бурю емоцій.

Вашому поколінню складно уявити, який це був час. Ми заново будували життя на руїнах, на попелищі, на кістках убитих. І були наповнені воістину всесильним оптимізмом, який здобули завдяки тому, що зуміли вижити. У ті повоєнні роки я підробляв в одній соціальній організації Нью-Йорка. Вони постачали гуманітарну допомогу нужденним сім’ям, які емігрували до Америки. Я розносив пайки. Шістдесят чотири роки минуло, а я пам’ятаю цей день, як зараз. Було спекотне літо. Я йшов по вулиці з картонною коробкою в руках. Залишалася одна сім’я, і я вже передчував вечірню прогулянку з друзями. Ми збиралися випити по келиху пива в якомусь пабі. Ми чудово знали, що варто лише з’явитися в формі, як обов’язково знайдеться хтось, хто пригостить солдатів. Після пабу ми завжди гуляли Центральним парком, знайомлячись із дівчатами. І проводили решту вечора під розлогими кронами дерев, зриваючи поцілунки з губ нових знайомих.

Джо Діккенс подивився на мене, і я всміхнулася.

— Ви тільки не подумайте нічого поганого, мила Алісо! По суті, ми були великими дітьми, які залишили свою юність на війні. Усі ці війни — лише політичні ігри великих чинів, але, на жаль, саме ми, розмінні пішаки в цих іграх, опиняємося покаліченими. Хоча в чомусь я навіть удячний тій війні. Вона подарувала мені Марі, а разом із нею й сенс життя. І нехай простять мені мільйони людей, чиї долі згоріли в цьому непроглядному пеклі, якби навіть наша зустріч із Марі була єдиною причиною початку бойових дій — воно було того варте.