Київ — New York

— Цей сад — теж справа рук Марі. Вона до невпізнання перетворювала все, чого торкалася. — Джо простежив за моїм поглядом.

— Її давно немає? — Джастін намагався говорити якомога тактовніше.

— Це сталося чотири роки два місяці та п’ятнадцять днів тому.

— Вона була хвора? — Я розуміла, що моє запитання може здатися нетактовним, але бажання почути історію Марі переважило.

Містер Діккенс, зітхнувши, поглянув на горизонт і занурився в спогади:

— Тієї ночі була страшенна хуртовина. Дороги замело. А в неї боліло серце. Машина «швидкої допомоги» їхала занадто довго. Я злився і ходив по кімнаті з кутка в куток. Я знов і знову намагався набрати «дев’ять один один», щоби поквапити їх. Але в телефоні пропали гудки. Лише мостини скрипіли піді мною, і бодай ці звуки заглушали її слабкі стогони й важке дихання. Вона трималася й намагалася усміхатися, варто було мені тільки подивитися на неї. Але клятий біль був очевидний. Він спотворив рідне обличчя моєї Марі, зробивши його кам’яним і блідим. Важкий мокрий сніг порвав лінії, тож телефон і далі мовчав. Я знав, які таблетки зазвичай зупиняють її напад, і, намагаючись знайти їх, перевернув догори дном ящик із ліками. Банки, розсипаючись, падали на підлогу, а я, не помічаючи цього, кришив таблетки в порошок, наступаючи на них. Вона випила дві дози. І хоч зазвичай їй вистачало й половини вмісту капсули, це нічого не дало. Тієї ночі — нічого. І щосекунди паніка, що росла всередині мене, дедалі сильнішала. Мені було нестерпно боляче усвідомлювати свою безпорадність. Адже я завжди намагався оберігати її від переживань і стресів. Не ділився проблемами бізнесу, не розповідав про свої недуги. Марі навіть ображалася на мене через цю скритність. А я не міг інакше. У неї був міокардит. Ускладнення після грипу, яке вона «заробила» ще в юності. Але вона ніколи не сприймала його серйозно. І ніколи не пила вітаміни, які виписував їй кардіолог. Та і я молодець, міг і простежити за цим. — Він махнув рукою. — Тієї ночі моя Марі ніби знала, що має статися. І була разюче спокійною. На відміну від мене. Вона лягла в ліжко й закурила. Я намагався умовити її загасити сигарету, але вона лише всміхнулася. На ній була чорна нічна сорочка до п’ят. І постільна білизна була теж чорна. На цьому фоні її обличчя здавалося пронизливо блідим і млявим. Вона попросила мене не метушитися та просто побути поруч із нею. Я ліг скраю, обнявши її зі спини. Я гладив її руку, повторюючи, що все буде добре. І, клянусь, навіть уявити не міг, що все може закінчитися інакше. Хіба може собі уявити людина, що раптом не стане повітря або сонця? — Він запитально подивився на нас. — От і я не міг. Я говорив їй про те, що нам пора взяти тайм-аут. Поїхати на острови й пожити трохи в бунгало на березі. Або навіть вирушити в маленький круїз на яхті нашого сина. Я описував їй, як здорово було б заходити у крихітні гавані й вечеряти на заході в рибальських ресторанчиках. Вона мовчала. Напевно, тому, що кожне коливання повітря всередині неї відлунювало болем. А я, дурень, намагаючись відвернути її увагу, будував плани: що подарувати на шістнадцяти-річчя нашої онучки. Ми збиралися відзначати його через місяць, розмірковуючи, яка з нових суконь гардероба моєї Марі була б доречною. Я всміхався, кажучи їй, що навряд чи хто-небудь зможе повірити, що вона — бабуся цієї юної красуні. Але знайте, при цьому я був чесним із самим собою. Вона і на маму навряд чи скидалася. Радше на досить молоду тітоньку. Час не мав над красою Марі жодної влади. Незважаючи на те, як стрімко мчать роки, вона залишалася настільки прекрасною, що всі чоловіки, які траплялися їй на шляху, проводжали її захопленими поглядами. Я ніколи не втомлювався милуватися нею. Часом мені навіть здавалося, що вона заслуговує більш гідного супутника життя. Вона завжди сміялася, коли я озвучував ці припущення, повторюючи, що навряд чи комусь ще вдасться розгледіти в ній цю красу і що в усьому винна моя короткозорість. — Джо всміхнувся своїм спогадам. І трохи помовчавши, вів далі: — Коли буря трохи вщухла, а вітер припинив гудіти в димоході, вона перекинулася на спину. Її дихання стало легким, майже непомітним. Обличчя посвітлішало, немов чола торкнувся ангел. На мить мені навіть здалося, що біда вже позаду. Але вона взяла мою руку, торкнувшись губами зап’ястя, і насилу промовила: «До побачення, Джо. Я чекатиму тебе». А потім заплющила очі.