Київ — New York

— Знаєш, — я подивилася Джастіну в очі, — хай би де ти був, зірки над тобою ті самі. І коли я поїду до Києва, ти бачитимеш ті самі зірки, що і я. Із запізненням в сім годин.

— А вони пам’ятатимуть нас разом. У них гарна пам’ять. — Джастін поцілував мене в маківку.

Джо Діккенс (так звали колекціонера) був дуже старий. Принаймні, виглядав саме так. Він сидів у високому шкіряному кріслі кабінету на першому поверсі свого будинку з сигарою еокіЬа в тремтячій руці й дивився у вікно. На ньому був строгий чорний костюм і світло-коричнева сорочка. Сиве волосся акуратно зачесане на правий бік. Він був задумливий і, здавалося, ігнорував нас.

У кабінеті, незважаючи на сонячну погоду, було темно. Щільні, кольору мокрого асфальту штори не пропускали світло. На стінах, оббитих чорним шовком, висіли картини. Оригінали відомих художників різних епох і стилів, фантастична колекція, яку ми розглядали із завмиранням серця. Містер Діккенс розумів, яке дивовижне враження справляють ці полотна, і просто давав нам можливість насолодитися ними. Принаймні, відтоді, як усміхнена жінка похилого віку в чорно-білій уніформі, з незафарбованою сивиною на скронях провела нас до цього кабінету, Джо не вимовив ані слова. Ми терпляче чекали. Він постукував пальцями по стільниці з червоного дерева, і величезний сапфір у персні на безіменному пальці блищав, потрапляючи під промінь світла настільної лампи. Він настукував дуже знайому мелодію, одну з тих, що постійно звучать на радіохвилях, але я ніяк не могла вгадати її. Нарешті Джо Діккенс повернув до нас своє зморшкувате обличчя.

— Ненавиджу живопис. — Він відкашлявся.

Ми перезирнулися. Ця заява була щонайменше дивною, враховуючи кількість дорогих картин навколо, які, без сумніву, складали частину світової історії мистецтва. Такі роботи неможливо просто ненавидіти. Але, провівши півгодини у вітальні цього старого, можна було з легкістю передбачити, що й уся розмова з ним буде щонайменше дивною.

— У вас стільки чудових картин! — Джастін намагався ненав’язливо вказати на абсурдність заяви.

— Це все Марі. Моя дружина. Вона збирала всі ці картинки. — Містер Діккенс, як міг, прикривався іронією в розмові про полотна, і я поки не могла здогадатися, що він ховає за цим. — Ми витрачали великі гроші на все це. — Він обвів вицвілими очима кабінет. — Я ніколи не розумів її захоплення. Але й відмовити їй не міг. Розумієте мене, містер Робертсон?

— Можна просто Джастін. І, якщо не заперечуєте, хочу представити вам Алісу Островську. — Джастін поклав руку мені на плече. — Вона художниця з України.

— Перепрошую, мила леді, поцікавитися вами треба було в першу чергу. Але, сподіваюся, ви мене не судитимете суворо за помилку. Тут така справа, — він усміхнувся, — з роками я розгубив галантність. — Діккенс посунувся до столу, поклавши на нього покручені руки. — Сподіваюсь, моє ставлення до живопису не образило вас?